Get Started. It's Free
or sign up with your email address
Rocket clouds
СОЦІОЛОГІЯ by Mind Map: СОЦІОЛОГІЯ

1. СУСПІЛЬСТВО ЯК СОЦІАЛЬНА СИСТЕМА. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА ТА СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ

1.1. Соціологічний аналіз суспільства як соціальної системи, його внутрішня будова, основні ознаки та історичні типи

1.1.1. Соціальна система – це явище або процес, що складається із певної сукупності елементів (основним елементом є люди), що перебувають у взаємозв’язку та взаємодії і утворюють єдине ціле.

1.1.2. Суспільство визначають як спосіб буття людства, сукупність історичних форм сумісної життєдіяльності, що постійно розвиваються.

1.1.3. Поняття «суспільство» можна застосувати до будь-якої історичної епохи, будь-якої за чисельністю групи людей, якщо вона володіє такими ознаками: – має власну назву та історію; – проживає на території, яку вважає своєю; – згуртована спільною системою цінностей і норм (традицій, звичаїв, норм, законів, правил), яку називаємо культурою; – має власну систему управління; – шлюби укладаються між представниками даної спільноти; – поповнюється за рахунок дітей, які визнані представниками даного суспільства; – існує у тривалішому часі, ніж середня тривалість життя окремого індивіда.

1.1.4. Суспільство як цілісна соціальна система може бути виражене в трьох аспектах: 1) як сукупність індивідів, в основі взаємодії яких лежать ті чи інші загальні обставини (місто, село, колектив тощо); 2) як ієрархія соціальних позицій (статусів) особистостей, які включені в діяльність даної системи і соціальних функцій (ролей), які вони виконують на основі даних соціальних позицій; 3) як сукупність норм і правил, які регулюють поведінку елементів даної системи.

1.1.5. Згідно з марксистською концепцією, суспільство поділяється на формації (первісну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну).

1.1.6. Більш досконалим для осмислення сучасного суспільства є цивілізаційний підхід, що передбачає поділ історії на доіндустріальне (аграрне), індустріальне і постіндустріальне суспільства.

1.1.7. На думку Даніеля Белла, автора теорії індустріального і постіндустріального суспільства, «постіндустріальне суспільство не може замінити індустріальне чи навіть аграрне... воно лише додає до них нового виміру».

1.1.8. На думку теоретика постіндустріалізації Олвіна Тоффлера, основними критеріями виділення стадій суспільного розвитку виступають джерела енергії, характер діяльності і місце, що займають інформаційні технології.

1.2. Поняття соціальних спільнот і груп, механізми їх функціонування

1.2.1. Соціальна спільнота – це реально існуюча сукупність індивідів, об’єднаних відносно стійкими зв’язками, відносинами, яка має загальні ознаки, що надають їй неповторності, унікальності і відрізняють від інших.

1.2.2. Масова соціальна спільнота – сукупність індивідів, яких об’єднують певні спільні погляди, схильності, смаки тощо (фани естрадних зірок, уболівальники спортивних команд).

1.2.3. Групова соціальна спільнота (соціальна група) – сукупність індивідів, яка існує реально, фіксується емпірично, характеризується відносною цілісністю і стійкістю, є самостійним суб’єктом історичної та соціальної дії.

1.2.4. Роберт Мертон визначає групу як сукупність людей, які певним чином взаємодіють, усвідомлюють свою належність до неї і вважаються її членами з точки зору інших людей. Отже, важливими рисами групи є членство, ідентичність і взаємодія. Характерні для неї є також набір соціальних норм та рольова структура.

1.2.5. Первинна група складається з невеликої кількості людей, між якими встановлюються прямі контакти емоційного характеру (дружба, кохання, симпатія).

1.2.6. Вторинна група утворюється з людей, між якими майже відсутні емоційні зв’язки, а їхня взаємодія зумовлена прагненням досягти певної мети (найчастіше це професійні, виробничі спільноти, наприклад, трудовий колектив, студентська група, виробнича бригада).

1.2.7. Соціальні групи, з яких складається суспільство, характеризуються великою різноманітністю. Їх можна класифікувати: – за кількісним складом (від невеликих соціальних груп до суспільства в цілому); – за часом існування (від декількох днів до століть); – за об’єднувальним критерієм (спільність тих чи інших інтересів, цілей, симпатій, цінностей, які поділяються іншими членами); – за рівнем згуртованості та організованості (від неформальних груп до об’єднань і партій зі своїми програмами і статутами); – за характером діяльності (про- чи антисуспільної, спонтанної чи цілеспрямованої тощо) та ін.

1.2.8. Залежно від змісту дій членів групи Юрій Левада виділяє чотири типи груп. 1. Номінальні групи, що об’єднуються спільною назвою, їх виділяють за формальними показниками (пасажири в салоні літака). 2. Типологічні групи володіють загальною ознакою, що формує тип, може усвідомлюватися зсередини (соціальний статуси: клас, етнічна група, регіональна спільність і т. д.). 3. Асоціація – тип групи, члени якої пов’язані між собою, взаємодіють, впливають один на одного (політичні партії, суспільні рухи, громадські організації). 4. Організація є групою, що ієрархічно впорядкована, в якій на основі формальних зв’язків забезпечується взаємодія між її членами, об’єднаними спільними інтересами.

1.2.9. Групу з чисельністю до тридцяти осіб визначають як малу соціальну групу.

1.2.10. До великих груп найчастіше відносять етнічні групи, демографічні групи (чоловіки, жінки, пенсіонери, діти), професійні групи (підприємці, вчителі, менеджери), класові групи та ін.

1.2.11. Соціальний зв’язок – це соціальна дія, що виражає залежність людей чи груп, зумовлену спільною діяльністю конкретних спільностей, в певний час, для досягнення тих чи інших цілей.

1.2.12. Соціальні відносини – відносини між групами людей або окремими їх представниками, що посідають різне місце в суспільстві, беруть певну участь в його політичному, економічному і духовному житті, відрізняються один від одного способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання.

1.2.13. Горизонтальний характер мають відносини між людьми, з однаковим соціальним статусом.

1.2.14. Вертикальний характер носять відносини між соціальними групами які мають різний соціальний статус.

1.3. Соціальні інститути і соціальні організації як елементи суспільства

1.3.1. Соціальний інститут – сталий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, які регулюють різні сфери людської діяльності.

1.3.2. Соціальні інститути – це особливо важливі та глибинні, усталені та регулярні соціальні взаємовідносини, за допомогою яких організовується суспільне життя.

1.3.3. Обов’язковим компонентом соціального інституту є соціальні норми, які можуть бути формальними – у вигляді обов’язкових для виконання законів, нормативних актів, чи неформальними – діяти у вигляді звичаїв, традицій, моралі.

1.3.4. Поняття «соціальний інститут» увів у науковий обіг Герберт Спенсер і виділив п’ять типів соціальних інститутів залежно від розв’язуваного ними завдання: – домашні або сімейні, які займаються будівництвом родини, упорядкуванням сімейного життя, вихованням дітей; – обрядові чи церемоніальні – регулюють повсякденну поведінку людей, встановлюють звичаї, обряди, етикет; – політичні – є носіями пануючих у даному суспільстві політичних інтересів і відносин; – церковні – забезпечують інтеграцію суспільства, встановлюють моральні норми і принципи людського співжиття; – професійні і промислові (цехи, профспілки), які виникають на основі поділу праці і регулюють економічні відносини.

1.3.5. Головним завданням соціальних інститутів є задоволення основних життєвих потреб. Проте фундаментальних (важливих для всіх) потреб не так уже й багато. їх п’ять і стільки ж головних соціальних інститутів: – потреба у відтворенні роду – інститут сім’ї та шлюбу; – потреба у виробництві та розподілі засобів існування – економічні інститути, виробництво; – потреба в безпеці, соціальній злагоді та порядку – політичні інститути, держава; – потреба в переданні знань і набутих цінностей, соціалізація нових поколінь – інститут освіти; – потреба у вирішенні духовних проблем, переданні духовних цінностей і ритуалів, які підтримують у суспільстві солідарність та злагоду – інститут релігії.

1.3.5.1. Основними функціями соціальних інститутів у суспільстві є: – закріплення і відтворення суспільних відносин у певній – регулювання та соціальний контроль; – інтеграція та згуртування суспільства; – включення людей у діяльність або комунікативна функція.

1.3.6. Явні – це ті функції соціального інституту, які офіційно визначені, зафіксовані у нормативних документах, усіма усвідомлюються, є очевидними, підконтрольними суспільству, а латентні – це приховані функції, які офіційно незаявлені, але насправді виконуються.

1.3.7. Процес виникнення соціального інституту отримав назву інституціоналізації. Він складається з кількох послідовних етапів: – виникнення потреби, задоволення якої вимагає сумісних, організованих дій; – формування загальних цілей; – поява соціальних норм і правил у ході стихійної взаємодії, що здійснюється методом проб і помилок; – інституціоналізація норм і правил, процедур, тобто їх прийняття і практичне застосування; – встановлення системи санкцій для підтримання норм і правил; – створення системи статусів і ролей, що охоплюють усіх без винятку членів суспільства.

1.3.8. Важливу роль у закріпленні соціальних інститутів відіграє механізм соціального контролю.

1.3.9. Соціальні санкції – це розгалужена система винагород за виконання норм, тобто за конформізм, і покарань за відхилення від них, тобто за девіацію.

1.3.10. Соціальна організація – цільова соціальна система, призначена для координації діяльності двох і більше людей, шляхом розподілу праці та ієрархізації влади.

1.3.11. Соціальна організація – це сукупність ієрархічно розташованих та впорядкованих соціальних позицій (статусів), виконуваних функцій (ролей), відносин і зв’язків працівників, які прагнуть до реалізації певних цілей узгодженим чином.

1.3.12. І. Пригожин виділив такі три типи соціальних організацій залежно від структури: 1. Адміністративні організації – характеризуються жорстко заданою структурою і високим ступенем формалізації відносин, директивно встановленими зовні цілями, обмеженими можливостями для працівників впливати на них. Наприклад, міністерства, навчальні заклади, лікувальні заклади та ін. 2. Громадські організації – від адміністративних відрізняються добровільністю членства, менш формалізованими структурами, більшою можливістю впливати на кінцеві цілі. Наприклад, політичні партії, профспілки, клуби за інтересами та ін. 3. Асоціативні організації – ступінь формалізації відносин є мінімальним, структури рухомі, цілі не декларовані, а вплив на них індивідів досить великий. Яскравий приклад – сім’я.

1.4. Соціальні зміни та соціальні процеси

1.4.1. Соціальні зміни – процес виникнення нових явищ структур, характеристик у різних соціальних системах і підсистемах під час їх взаємодії.

1.4.2. Серед багатьох макросоціологічних теорій соціальних змін розрізняють три групи: соціокультурні, індустріально-технологічні та соціально-економічні.

1.4.3. Соціокультурні теорії, які на передній план висувають зміни в соціокультурній сфері – світогляді, релігії, системах цінностей, менталітеті соціальних груп, суспільств та епох.

1.4.4. Індустріально-технологічні теорії, які інтерпретують соціальні зміни як похідні від змін в технології матеріального виробництва.

1.4.5. Соціально-економічні теорії, серед яких найпоширенішими є марксизм.

1.4.6. Формування особливої галузі соціології – соціології інновації – відбувалось в основному в координатах соціології організації.

1.4.7. Інновація – комплексний процес створення, поширення та використання нового практичного засобу (нововведення) для задоволення людських потреб, а також пов’язані з цим нововведенням зміни в соціальному середовищі.

1.4.8. Важливу роль у суспільстві відіграє специфічний різновид соціальної інновації – модернізація.

1.4.9. Соціальний процес – послідовна зміна станів у соціальних системах і підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, зміни в динаміці.

1.4.10. Важливим для класифікації соціеальних процесів є з’ясування її базових критеріїв. Один з них – ступінь загальності соціетальних процесів, за яким розрізняють соціетальні (глобальні), загальні, особливі й окремі соціальні процеси. До соціетальних належать процеси всесвітньо-історичного розвитку цивілізації, глибокі процеси економічних, демографічних, екологічних та інших змін.

1.4.11. За характером процеси можуть бути еволюційними та революційними, за спрямованістю – прогресивними та реакційними. У їх розмежуванні часто використовують поділ на прості й складні, на процеси розвитку і деградації.

1.4.12. За системами, у яких відбуваються процеси, їх класифікують на: – внутріособистісні (процес самоосвіти); – процеси у стосунках між двома індивідами; – процеси у стосунках між індивідом і групою; – процеси, які змінюють організацію і внутрішню структуру; – процеси, які змінюють відносини між двома групами (спільнотами); – процеси, які змінюють структуру та організації глобального суспільства.

1.5. Соціальна структура і стратифікація суспільства

1.5.1. Соціальна структура – це анатомія суспільства, об’єктивно зумовлений його поділ на групи.

1.5.2. Аналізуючи соціальну структуру суспільства, ми бачимо різні її параметри і виміри. По-перше, можна виділи номінальні параметри структури, це – демографічні, етнічні, територіальні. Належність людини за вказаними ознаками до певних спільнот є найчастіше об’єктивною. По-друге, існують рангові параметри соціальної структури (класові, професійні), які формують ієрархічність соціуму.

1.5.3. Соціальна стратифікація – поділ суспільства на вертикально розташовані верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту, стиль життя тощо.

1.5.4. Стратифікація має декілька властивостей: – соціальність (позабіологічність) цього явища; – традиційність, оскільки нерівність становища різних верств зберігається протягом усієї історії цивілізації; – функціональність, тобто визнання її неминучості, відмову від сприйняття соціальної нерівності як зла, а розуміння її одвічності і корисності для розвитку суспільства.

1.5.5. Історія знає чотири системи стратифікації: рабство, касти, стани, класи. Перші три системи належать до закритої (жорсткої) системи стратифікації, що передбачає жорсткі межі страт, заборону переходу з однієї страти до іншої. Класова система стратифікації називається відкритою, оскільки не знає формальних обмежень переходу з однієї страти в іншу.

1.5.6. Рабство – крайня форма нерівності, за якої певні індивіди у прямому розумінні належать іншим як їхня власність. До сьогодні рабство як формальний соціальний інститут зникло.

1.5.7. Касти є характерною рисою культури Індійського субконтиненту. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що виключає будь-яку соціальну мобільність. Стійкість цієї системи стратифікації підтримується релігією – індуїзмом.

1.5.8. Стани – складова європейського феодалізму.

1.5.9. Клас – угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають стиль їхнього життя, життєві шанси та соціальні можливості спільно діяти.

1.5.10. Класи – характерна риса капіталістичного суспільства.

1.5.11. Основи сучасного підходу до вивчення соціальної стратифікації суспільства закладені Максом Вебером. Він виділив три класоутворювальні критерії: економічний (рівень доходу), політичний (ступінь володіння владою) та соціальний (престиж і соціальний статус).

1.6. Соціальна мобільність і проблеми її вивчення

1.6.1. Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-американського вченого П. Сорокіна, котрий запровадив відповідний термін у науковий обіг. Найвідоміші дослідники цієї проблеми – американці Б. Барбер, Л. Уорнер, а також авторитетний соціолог сучасності – англієць Д. Голдторп. Останній створив методики дослідження мобільності, вивчаючи англійське суспільство.

1.6.2. У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобільності: – горизонтальна – передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу; – вертикальна – передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі зміною соціального статусу.

1.6.3. У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхідною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, та спадною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації та є мобільним донизу. Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, що характерна для цілої групи.

1.6.4. Також виокремлюють внутрішньогенераційну мобільність (інтрагенераційну) та міжгенераційну (інтергенераційну).

1.6.5. Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) – це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар’єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.

1.6.6. Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) – це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з’ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколін­нями батьків.

1.6.7. Швидкість мобільності – це рух індивіда соціоекономічною шкалою за певний проміжок часу.

1.6.8. Інтенсивність мобільності – це кількість індивідів, які змінюють соціальні позиції у вертикальному та горизонтальному напрямах за певний час.

1.6.9. Сукупний індекс мобільності – це показник, який враховує швидкість та інтенсивність мобільності.

1.7. Соціологічна концепція «середнього класу»

1.7.1. Функції середнього класу: – вихователь і постачальник висококваліфікованої робочої сили; – основний платник податків; – внутрішній інвестор економіки, економічний донор; – носій демократизації суспільства;

1.7.2. Основні критерії (показники) середнього класу, усталені у світовій соціології: – рівень економічного прибутку, що дає змогу використовувати високотехнологічні предмети побуту та послуги й забезпечити певний достатній рівень життя; – характерні складові соціального капіталу: наявність освіти та кваліфікації, що підвищують вартість робочої сили їх носія, загальний рівень культури, що надає можливість виконувати висококваліфіковану працю та мати відповідний соціально- професійний статус; – економічна поведінка з орієнтацією на ринкову форму господарювання, економічну свободу, самостійність і незалежність; – соціально-психологічна спрямованість на сімейний добробут, індивідуальний усебічний розвиток особи; – престиж трудової діяльності, кола спілкування, способу життя, наявність широких соціальних зв’язків, контактів, соціальних взаємодій.

1.7.3. Формування середнього класу в Україні за вказаними вище критеріями – справа майбутнього. Для України, як і для інших перехідних суспільств, характерні такі особливості середнього класу: – Україна переживає початкову стадію формування середнього класу, що перебуває лише в зародку; – формування середнього класу в Україні відбувалося переважно не шляхом домінування особистісних духовних рис, (професіоналізму, освіченості, працелюбства, вольових устремлінь і власних здобутків), а внаслідок «уміло» проведеної приватизації, доступу до бюрократичних інституцій, що здійснювали роздержавлення тощо; – для України характерне зведення всієї багатоманітності критеріїв визначення середнього класу до єдиного – економічного. Звідси – наявна ситуація паралельного існування ніби двох середніх класів: один – середній за прибутками, але із сумнівними життєвими та моральними цінностями; другий – загалом відповідає західним критеріям, окрім економічних; – наявна проблема кількісних параметрів середнього класу. За деякими оцінками, він становить 15 % від усього населення, тому не здатний виконувати роль стабілізатора суспільства, гаранта політичної стабільності; – специфіка середнього класу в Україні полягає в тому, що він утворюється не на базі розвитку реального виробництва, а переважно від обслуговування класу багатих; – подальший розвиток середнього класу в Україні пов’язаний з успішними економічними реформами, а також із поверненням у коло середнього класу численної інтелігенції, що і становить осердя останнього в західних країнах.

1.8. Соціальні статуси та соціальні ролі

1.8.1. Статус – сукупність прав і обов’язків громадянина, юридичної особи, суспільної організації, державного органу, які характеризують їх юридичне становище.

1.8.2. Статус соціальний – це позиція особистості в соціальній системі, пов’язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

1.8.3. Розрізняють соціальні статуси: – статус аскриптивний (приписуваний) – соціальна позиція, що надається індивіду суспільством або групою на належних від нього підставах; зумовлюється не індивідуальними здібностями, вміннями, кваліфікацією і заслугами самої людини, а етнічним походженням, місцем народження, родиною тощо. Наприклад, син, негр, тітка, з багатої родини та ін. – статус здобутий (досягнутий) – статус, який набувається індивідом завдяки його зусиллям, діям (часто у змаганні з іншими людьми) і який вимагає від нього певних здібностей, знань, кваліфікації, освіти тощо. Наприклад, студент, лікар, учитель, офіцер. – статус вроджений (природний) – соціальне становище, яке зумовлюється суттєвими і відносно сталими біологічними та фізіологічними характеристиками людини. Наприклад, білий, чоловік, жінка, дитинство, юність, старість.

1.8.4. Неосновний статус – це як правило, тимчасовий стан особистості (пішохід, пацієнт, покупець тощо).

1.8.5. Головним є статус, який визначає стиль життя людини, коло її спілкування, манеру одягатися тощо. Найбільш використовуваним показником статусної позиції є професія.

1.8.6. Особистий статус – становище індивіда в малій соціальній групі, яке залежить від оцінки і сприйняття його іншими членами цієї групи (знайомі, друзі, рідні) відповідно до особистісних якостей.

1.8.7. Вимоги оточення (у вигляді приписів, побажань, очікувань) щодо виконання певних соціальних ролей втілюються у конкретні соціальні норми (norma – правило, взірець, керований початок). У нормативній структурі ролі виділяють чотири конструктивні елементи:  описання типу поведінки, яка необхідна при виконанні ролі;  припис – вимоги щодо виконання ролі;  оцінка виконання або невиконання припису;  санкція – позитивні або негативні наслідки дій у межах вимог.

1.8.8. Ральф Лінтон дослідив рольовий конфлікт, що пов’язаний з маргінальним (перехідним) статусом особистості.

1.8.9. Загалом рольові конфлікти можна звести до двох типів: 1) міжособистісний рольовий конфлікт, який виникає на ґрунті незбігу очікувань щодо змісту однієї й тієї ж соціальної ролі. Найтиповішим прикладом є конфлікти молодят, які виховувалися в різних сім’ях і мають різне уявлення щодо соціальних ролей дружини і чоловіка; 2) внутрішньоособистісний рольовий конфлікт виникає, коли особа виконує кілька ролей, і вимоги цих ролей, зумовлені нормами соціальних груп, деструктуруються, можуть не збігатися або навіть суперечити одна одній. Класичний приклад – батько- поліцейський заарештовує свого сина.

2. Методика і техніка соціологічного дослідження

2.1. Соціологічні дослідження як напрям соціологічного знання. Класифікація соціологічних досліджень

2.1.1. Емпіричні дослідження мають глибоке коріння, яке сягає в прадавні часи. Практичні потреби: облік худоби, заміри кількості зерна, об’ємів і площ, будівництва споруд викликали появу математичних знань.

2.1.2. Конкретні соціологічні дослідження дозволяють: – отримати відображення реального стану соціальних явищ і процесів у суспільстві, зняти «знімок стану»; – виявити наявні суперечності і тенденції розвитку соціальних відносин; – дати прогноз соціальних ситуацій; – визначити оптимальні шляхи впливу на тенденції суспільного розвитку та вирішення суперечностей; – здійснювати дієвий контроль за станом справ у різних сферах суспільного життя, здійснювати зворотний зв’язок.

2.1.3. В якості наукового методу в соціології виступає діалектичний метод, тобто розгляд суспільства як живого організму в його постійному розвитку, в усіх його зв’язках і взаємовідносинах. При цьому слід виділяти найбільш суттєві ознаки, сторони, властивості і відносини соціального явища або процесу.

2.1.3.1. Соціологічне дослідження – система послідовних методологічних, методичних та організаційних процедур, спрямованих на вирішення єдиної мети: одержати дані про явище або процес, що вивчається для вирішення конкретних теоретичних і соціальних проблем.

2.1.4. Особливість соціологічного дослідження: – у тому, що вивчення соціальних процесів здійснюється через аналіз людської діяльності (або її результатів); – з гносеологічної точки зору (тобто з точки зору пізнавального процесу) – особливий тип суб’єктно-об’єктивних відносин (людини до людини).

2.1.5. Пілотажне дослідження – найбільш простий вид конкретного соціологічного дослідження.

2.1.6. Описове дослідження – більш глибокий соціологічний аналіз. Об’єктом дослідження тут виступає досить велика спільність людей, не однорідна за своїми характеристиками, що дозволяє робити порівняння і зіставлення.

2.1.7. Аналітичне дослідження – найскладніший і глибокий вид соціологічного дослідження.

2.1.8. Види соціологічного дослідження: 1. За масштабом: – міжнародні; – загально-національні; – регіональні; – галузеві; – локальні. 2. За головною метою: – фундаментальні (розробляють висновки про універсальні зв’язки і процеси безвідносно до емпіричного матеріалу, який використовується); – прикладні (результати використовуються на практиці, для вирішення вузького кола практичних проблем). 3. За частотою проведення: 1) разові (дають інформацію про стан об’єкта, кількісні та якісні характеристики в момент його вивчення, інформацію називають); 2) повторювальні: – панельні (одні й ті самі люди через однакові інтервали в часі за умов Здійснення певного заходу); – лонгітюдні (дослідження протягом року з урахуванням ґенези сукупності, що вивчається, певної стадії розвитку); – трендові (історичні та когортні). 4. За системою вибору одиниць об’єкта: 1. Монографічні спрямовані на вивчення певного соціального явища або процесу на одному об’єкті, який є представником цілого класу подібних об’єктів. 2. Суцільні обстежують усі, без винятку, одиниці об’єкта. 3. Вибіркові обстежують не всі одиниці, що є об’єктом дослідження, а лише їх частину.

2.2. Програма соціологічного дослідження, її структура та функції

2.2.1. Програма соціологічного дослідження – науковий документ, який містить методологічні та процедурні основи дослідження соціального об’єкта.

2.2.2. Структура програми соціологічного дослідження: 1. Методологічний розділ (Що?, Для чого робити?): 1. Формування, проблеми, визначення об’єкта, предмета дослідження. 2. Визначення мети і завдань дослідження. 3. Інтерпретація основних понять. 4. Попередній системний аналіз об’єкта. 5. Розробка робочих гіпотез. 2. Процедурний (методичний) розділ (Як?): 1. Стратегічний (принциповий) план. 2. Обґрунтування вибірки. 3. Методи і процедури збору та аналізу первинних даних. 4. Вид підсумкового документа (аналітичний звіт, стаття, монографія...).

2.2.3. Вимоги до програми: – необхідність; – ясність і чіткість її структурних компонентів; – логічна послідовність; – гнучкість.

2.2.4. Об’єкт соціологічного дослідження: певна соціальна реальність, яка потребує цілеспрямованого вивчення (соціальні спільноти, суб’єкти, процеси у їх конкретних, відносно завершених станах та взаємодії): – те, що містить соціальне протиріччя і породжує проблемну ситуацію; – те, на що спрямоване соціологічне дослідження; – об’єкт дослідження існує в соціальній реальності незалежно від дослідника.

2.2.5. Предмет соціологічного дослідження: найбільш значущі з теоретичної або практичної точки зору особливості, сторони об’єкта, які необхідно дослідити: – має штучне походження, оскільки формулюється дослідником відповідно до мети і завдань дослідження.

2.3. Гіпотеза в соціологічному дослідженні. Вибірка

2.3.1. Гіпотеза в соціологічному дослідженні – обґрунтоване припущення про структуру, про механізми функціонування і розвитку досліджуваного об’єкта.

2.3.2. Види гіпотез: 1. За змістом: – описові (містять припущення про фактичний стан об’єкта, його функціонування); – пояснюючі (орієнтовані на встановлення причин, чинників, що пояснюють механізми функціонування об’єкта); – прогнозні (передбачають тенденції та напрямки функціонування і розвитку об’єкта). 2. За рівнем аналізу: – теоретичні (існують у формі теоретичних припущень); – статистичні (формулюються як система показників й індексів статистики); – емпіричні (постають як операційні поняття, індекси, показники). 3. 3 огляду на завдання дослідження: – основні; – другорядні. 4. За послідовністю виникнення: – первинні (робочі гіпотези, висунуті під час розробки програми дослідження); – вторинні (висунуті замість первинних, якщо ті не підтверджуються під час дослідження).

2.3.3. Генеральна сукупність – обмежений територіально та у часі об’єкт дослідження.

2.3.4. Вибірковий метод – науково обґрунтований підхід, за результатами якого роблять висновки про об’єкт дослідження як ціле, спираючись на дані аналізу його певної частини.

2.3.5. Вибіркова сукупність – певна кількість відібраних за суворими правилами елементів генеральної сукупності.

2.3.6. Виділимо основні методи вибірки: – Метод механічної вибірки. З генеральної сукупності через рівні проміжки відбирається необхідну кількість респондентів (наприклад, кожен 10-й). – Метод серійної вибірки. Генеральна сукупність розбивається на однорідні частини і з кожної частини пропорційно відбираються одиниці для обстеження (наприклад по 20 % респондентів з кожної частини). – Метод гніздовий вибірки. В якості одиниць відбору виступають не окремі респонденти, а групи з наступним суцільним опитуванням їх. Ця вибірка буде представницька, якщо склад груп схожий між собою. – Метод основного масиву. Представляє опитування 60–70 % генеральної сукупності. – Метод квотної вибірки. Найбільш складний метод, застосовуваний при великій генеральної сукупності і вимагає для відбору респондентів використання не менше 4-х ознак.

2.3.7. Вибірка – метод дослідження, коли із загальної (генеральної) сукупності однорідних одиниць відбирається певна її частина (вибіркова сукупність); ця частина підпадає під обстеження.

2.3.8. Репрезентативність – здатність вибіркової сукупності відтворювати основні характеристики генеральної сукупності.

2.3.9. Помилка репрезентативності – відхилення вибіркової сукупності за певними характеристиками від генеральної сукупності.

2.4. Методи збирання соціологічної інформації

2.4.1. Кількісні методи зазвичай застосовують, щоб отримати точну кількісну інформацію – вони базуються на репрезентативних вибірках і використовують статистичні методи аналізу даних.

2.4.2. Якісні методи – це методи, що не мають на меті досягти репрезентативності отриманих даних, вони використовуються не для того, щоб отримати розподіл населення (або інших об’єктів аналізу) за тими чи іншими ознаками, а найчастіше для того, щоб отримати загальне уявлення про те чи інше явище.

2.4.3. Документ – це закріплена на спеціальному матеріалі-носії інформація про факти, події, явища об’єктивної дійсності або розумової діяльності людини.

2.4.4. Документи можна класифікувати за засобами закріплення інформації на такі види: 1. Письмові, які, своєю чергою включають такі різновиди: 1) офіційна документація державних та інших організацій; 2) художня та інша література; 3) преса; 4) особисті документи (листи, щоденники). 2. Іконографічні документи (картини, гравюри, скульптури та інші зображення). 3. Фонетичні (радіо запис, аудіокасета, грамплатівка і т. ін.). 4. Мультимедійні (кіно, телевізійні передачі, відео, інтернет-сайти і т. ін.).

2.4.5. Вирізняють два види аналізу документів: 1) неформалізований, або традиційний, або класичний; 2) формалізований, або контент-аналіз, або кількісний аналіз.

2.4.6. Неформалізований аналіз документів широко використовують історики, він також використовується у розвідці де переважну більшість даних розвідувальні служби отримують із відкритих джерел, наприклад, з аналізу місцевих газет).

2.4.7. Контент-аналіз (формалізований або кількісний аналіз документів) передбачає здійснення репрезентативної вибірки документів, виокремлення якихось елементів тексту в кожному документі та підрахунок кількості їх.

2.4.8. Тут можна виділити кілька етапів. 1. Визначення генеральної сукупності. По-перше, ми повинні виділити тип аналізованого джерела (преса, телебачення, радіо, реклами або пропагандистські матеріали), по-друге – тип повідомлень (статті, замітки, плакати, фільми тощо). 2. Здійснення вибірки. При цьому здійснюється і відбір джерел повідомлень і типів повідомлень (наприклад, інтернет-видань та статей із коментарями). 3. Виділення категорій аналізу, одиниць аналізу і одиниць рахунку.

2.4.9. Категорії аналізу – поняття, концепти, які ми хочемо виміряти. Наприклад, такими категоріями можуть бути «престиж професій», «нормативні якості особистості», «прояви ненависті» тощо.

2.4.10. Одиниці аналізу – це ті одиниці, які ми відібрали на останньому етапі вибірки і на яких будемо здійснювати вимірювання (статті, абзаци, коментарі тощо).

2.4.11. Одиниці рахунку – смислові одиниці, кількість яких характеризує ту чи іншу категорію аналізу. Можливі одиниці рахунку: – факт появи (є чи ні); – частота (відсоток); – міра прояву; – час; – простір.

2.4.12. Анкетування можна поділити на кілька видів: – Пресове опитування (пресове анкетування), коли анкету публікують у пресі – в газеті чи журналі – і респондента просять заповнити цю анкету і відіслати за вказаною адресою. В наш час це метод фактично перетворився в онлайн-опитування, коли анкета публікується в інтернет-виданні й заповнюється респондентом онлайн. – Поштове опитування – це вид анкетування. При якому респондент отримує анкету поштою і відправляє заповнену анкету теж поштою. – Роздаткове анкетування – коли анкет ер роздає анкети респондентам, вони їх заповнюють, і він їх потім збирає. – Інтернет-анкетування – вид анкетування, який здійснюється з використанням інтернету.

2.4.13. Інтерв’ю, своєю чергою, також поділяється на кілька видів: – Приватне, або персональне, або віч-на-віч інтерв’ю – коли інтерв’юер особисто зустрічається з респондентом, ставить йому запитання і фіксує його відповіді. – Телефонне інтерв’ю – коли інтерв’юер ставить запитання респондентові по телефону і фіксує його відповіді. – Інтернет-інтерв’ю – коли інтерв’юер використовує відеозв’язок для спілкування з респондентом. Підстава 2 – очне і заочне опитування. Підстава 3 – індивідуальне та групове опитування. Підстава 4 – за місцем опитування. Підстава 5 – звичайні (традиційні) опитування та опитування з використанням комп’ютера.

2.4.14. Вирізняють також експертні опитування та соціометричні опитування (спрямоване на вивчення зв’язків між членами групи).

2.4.15. Кількісне опитування – це інтерв’ю або анкетування, яке базується на репрезентативній вибірці й використовує статистичну методи аналізу даних.

2.4.16. Польове дослідження – це якісний метод збирання даних, спрямований на розуміння, спостереження і вивчення взаємодії людей у їхніх природних умовах, у повсякденному житті.

2.4.17. Ненав’язливі дослідження – дослідження, які не пов’язані з отриманням даних безпосередньо від людей. До цих методів належать якісний аналіз, контент-аналіз, аналіз статистики.

2.4.18. Соціологічна анкета – це об’єднана єдиним дослідницьким задумом система питань, спрямованих на виявлення кількісних і якісних характеристик об’єкта дослідження.

2.4.19. Спостереження – це цілеспрямоване сприйняття явищ об’єктивної дійсності, у процесі якого одержують знання щодо зовнішніх сторін, властивостей та відносин об’єктів, що вивчаються.

2.4.20. Залежно від ступеня участі спостерігача в ситуації, що досліджується, розрізняють: 1) включене спостереження (за участю спостерігача). Найвідоміший приклад – дослідження Вільяма Вайта «Суспільство на розі». 2) невключене (без участі дослідника, який перебуває поза об’єктом, лише фіксуючи те, що відбувається).

2.4.21. Продовжуючи тему диференціації соціологічних методів, слід зауважити, що за місцем проведення та умовами організації спостереження поділяють на такі: 1) польові (які проводяться в природних умовах, у реальній життєвій ситуації, за безпосереднього контакту з об´єктом); 2) лабораторні (за яких умови навколишнього середовища та ситуація, що спостерігається, визначаються дослідником).

2.4.22. За регулярністю проведення розрізняють: 1) систематичне спостереження, яке характеризується регулярністю фіксації дії, процесу, ситуації упродовж визначеного періоду часу і дозволяє виявити динаміку процесу; 2) випадкове, яке проводиться в незапланованій ситуації.

2.4.23. експеримент – це спосіб отримання інформації, що проводиться у спеціально створених і контрольованих умовах, які дозволяють щоразу поновлювати хід явища при повторенні умов. Розрізняють дві основні функції соціального експерименту як одного з методів соціологічних досліджень: 1) досягнення ефекту в практично-перетворювальній діяльності; 2) перевірка наукових гіпотез, тобто визначення ефективності функціонування соціального об’єкта.

2.5. Ґендерна статистика

2.5.1. Ґендерна статистика вказує на соціально-демографічні особливості таких специфічних груп, як жінки та чоловіка.

3. Політична соціологія

3.1. Науковий статус, об’єкт і предмет соціології політики

3.1.1. політична соціологія – це наукова дисципліна, яка досліджує відносини між соціальними та політичними процесами та явищами.

3.1.2. Політика – галузь відносин між соціальними суб’єктами (класами, соціальними групами, політичними партіями, окремими особами, національними спільнотами, державами) щодо здійснення (використання, розподілу, завоювання) політичної влади.

3.1.3. Соціологія політики – галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, закономірності впливу соціальних спільнот, інститутів на політичний порядок, соціальні засади політичних та державних інститутів, стан, тенденції, напрями функціонування політичної свідомості, політичної поведінки в соціальному середовищі.

3.1.4. Предмет соціології політики охоплює соціальні аспекти функціонування політичної сфери – інституціалізацію, соціалізацію, інструменталізацію політичних форм (держави, влади, демократії, консенсусу) в контексті соціального середовища, а також політичну свідомість і політичну поведінку людей, відображених у діяльності державних і суспільних інститутів, організацій та в механізмах їх впливу на процес функціонування влади.

3.1.5. Учені простежили закономірність: доки на місцевому рівні не утвердиться реальна участь людей у вирішенні актуальних питань життя, доти марними будуть їх намагання вплинути на це на високих рівнях влади.

3.2. Історія становлення та сучасні дослідницькі перспективи соціології політики

3.2.1. Історію становлення соціології політики поділяють на три періоди: передісторія соціології політики (до середини XIX ст.), класичний етап розвитку соціології політики (друга половина XIX ст. – 20-ті роки XX ст.), сучасний етап.

3.2.2. Поява соціології політики як самостійної галузі знання пов’язана з діяльністю німецького соціолога М. Вебера, який одним з перших здійснив соціальний аналіз влади, владних відносин, дав класифікацію типів держави в суспільстві. На відміну від К. Маркса, він визнавав пріоритетною не економіку, а владу, вважаючи її основним чинником, що створює групу.

3.2.3. З того часу проблеми політики загалом і соціології політики досліджували на різних рівнях теоретичного знання і під різними кутами зору багато вчених: проблему еліт – італійські соціологи і політекономи В. Парето, Г. Моска, політичних партій – німецький соціолог і політолог Р. Міхельс, груп тиску і лобізму – А. Бентлі, Д. Трумен, пропаганди і масових комунікацій – американський політолог Г. Лассвелл. Предметом соціології політики стали проблеми конфліктів і змін бюрократії, громадських організацій і рухів, входження громадян у політичне життя, а також політична культура і політичне лідерство.

3.2.4. У становлення політичних наук значний внесок зробили американські вчені А. Гоулман, С. Ліпсет, Т. Парсонс. Так, С. Ліпсет зосередив увагу на аналізі соціальних умов розвитку демократії. Багато досліджень (Р. Мертон, Р. Блан та ін.) стосуються проблем бюрократії. Чимало праць (П. Лазерсфельд, Р. Россі) присвячено виборчим кампаніям, проблемам виборів.

3.2.4.1. Значний інтерес становлять праці Р. Міллса, В. Ростоу, Д. Лернера та ін.

3.2.5. Усі ці дослідження завжди виходять на проблеми влади, владних відносин, їх розвитку, функціонування в суспільстві, завдяки чому було сформовано проблемне поле соціології політики, основними елементами якого є: 1. Аналіз політичного процесу та його матеріальної основи. 2. Соціологічний аналіз механізму влади, її типологія, функціонування; участь індивідів у здійсненні владних функцій. 3. Політична стратифікація (у контексті відносин держави і суспільства).

3.2.6. До універсального набору таких політичних параметрів належать: 1. Ранги державної ієрархії. Визначаються вони ступенем впливу на прийняття політичних рішень, кількістю людей, на яких поширюється обов’язковість прийнятих рішень. Наприклад, статус рядового виборця передбачає опосередкований вплив на політичні процеси, на відміну від статусу глави держави. Стратификаційна позиція осіб, які перебувають на державній службі, визначається посадою. 2. Партійна належність. Цей параметр в основному залежить від ідеологічної атмосфери в суспільстві. Наприклад, за багатопартійності політичний статус індивіда, соціальної групи залежить від здатності партії реально впливати на політичне життя країни. У політично нестабільному суспільстві ранжування політичних партій та організацій доводиться постійно коригувати (на підставі рейтингів, експертних досліджень) відповідно до розвитку політичної кон'юнктури. 3. Ранг партійної ієрархії. Вказує на рівень престижу індивіда у межах політичної партії, до якої він належить. Відповідно виділяють партійну еліту, функціонерів середньої ланки, рядових членів.

3.3. Владні відносини та соціальна стратифікація: варіативність взаємодії

3.3.1. Відомий британський політолог Кеннет Боулдінг виділяє «три обличчя» влади, через які цей феномен якнайповнішою мірою проявляє свою специфіку: – влада як виробництво рішень – це «обличчя» влади відбиває свідомі дії, які в деяких напрямах впливають на зміст рішень, що приймаються; – влада як визначення порядку денного відбиває здатність встановлювати і контролювати політичних діячів, ставити приватні пропозиції, рішення на перше місце на порядку денному законодавців; – влада як ментальний контроль – здатність впливати на спосіб думок, потреби, бажання крізь ідеологічну обробку чи психічний контроль.

3.3.2. М. Вебер виокремив декілька джерел політичної влади і соціальної стратифікації, що пояснюються через: 1) поняття клас, яке відображає економічні відмінності між людьми; на відміну від К. Маркса, М. Вебер уточнює, що розподіл суспільства на класи пов’язаний не лише з відносинами власності на засоби виробництва, що, на думку К. Маркса, визначають усі інші властивості класу, а й економічними відмінностями, що не завжди випливають із відносин власності (мова йде про особливості кваліфікації, професії, до якої належить індивід, про особисті характеристики тощо); 2) поняття статусу, що залежить від поваги і престижу індивіда у соціальному оточенні; так, статус визначає об’єктивні можливості індивіда досягти певних успіхів у житті (можливість одержувати високий прибуток не завжди визначається власністю: наприклад, головний лікар, адвокат чи ректор університету можуть мати більше можливостей, ніж дрібний бізнесмен). З іншого боку, статус несе із собою і суб’єктивну оцінку соціального становища – набуває ваги співставлення свого соціального положення із соціальною позицією інших верств, груп й індивідів. Престиж як явище суспільної свідомості завжди відносний, так, в суспільстві з відкритими можливостями соціальної мобільності статусна ієрархія підтримує постійне напруження, бо в умовах постійних соціальних змін та суспільно-політичних перетворень, а також актуалізації нових професій престиж одних позицій заміщується іншими; 3) поняття владних та політичних інститутів, що виражається у широкому розумінні терміна «партія», яка виходить із визначення джерел влади, якими є ті інститути, що визначають прив’язаність людей (політичні партії, рухи, профспілки, релігійні організації тощо).

3.3.3. Як наслідок, М. Вебер розрізняє три види соціального розшарування, кожен з яких представляє собою різну форму і механізм впливу соціальних спільнот, верств та груп на політичну владу і їх взаємовідносини між один одним: – економіко-технологічне розшарування та індустріальні, професійні й комерційні організації, що відображають його; – відмінності статусів та їх вплив на міжособові відносини; це відіграє особливо значущу роль в процесах політичної соціалізації і політичної участі; – інституціональні відмінності та їх вплив на засоби взаємодії індивідів, соціальних спільнот і груп із різноманітними політичними, в тому числі партійними, структурами.

3.3.4. Італійський дослідник Г. Моска акцентує увагу на необхідності аналізу ускладнення устрою і організації управлінських класів, що, на його думку, суттєво поглиблює розуміння політики.

3.3.5. Соціальна стратифікація розглядається Г. Моска і В. Парето як відмінність між політичними панівними групами і масами, яка для суспільства з розвиненими політичними системами є нормальною.

3.3.6. Соціальні умови, на думку В. Парето, є детермінантами того, що тільки частина з тих, хто від народження наділений елітарними якостями, справді домагаються керівних позицій.

3.4. Політична стратифікація: крізь призму відносин держави і суспільства

3.4.1. З точки зору політичної стратифікації, важливими є параметри, за якими одні соціальні групи наділяються більшим обсягом впливу і контролю, ніж інші, які впливають на ставлення до влади.

3.4.2. Однак існує і універсальний набір таких політичних параметрів для аналізу означеної проблематики, як: – ранги державної ієрархії – визначаються ступенем впливу на прийняття політичних рішень, кількістю людей, на яких поширюється обов’язковість прийнятих рішень. Наприклад, статус рядового виборця передбачає опосередкований вплив на політичні процеси, на відміну від статусу глави обласної адміністрації чи держави. Місце у стратифікаційному полі осіб, які перебувають на державній службі, визначається посадою, яку вони обіймають; – партійна приналежність – параметр, що залежить від ідеологічної атмосфери в суспільстві. У сучасних реаліях багатопартійності політичний статус індивіда чи певної соціальної групи залежить від здатності партії реально впливати на політичне життя у країні. Так, у політично нестабільному суспільстві ранжування політичних партій доводиться постійно коригувати за допомогою рейтингів, експертних оцінок та досліджень відповідно до розвитку чи зміни політичної кон’юнктури; – ранг партійної ієрархії – параметр, який визначає рівень престижу індивіда у межах політичної партії, членом якої він є. За цим параметром виділяють партійну еліту, функціонерів середньої ланки, рядових членів. У цьому ж смисловому полі переконання та орієнтації населення виступають параметром політичної стратифікації у площині вивчення того, який з типів соціального устрою є більш справедливим за критерієм розподілу цінностей та благ. Вивчення проводиться за допомогою таких емпіричних показників, як ранжування рівнів довіри до різних політичних партій та інституцій чи до певних політичних орієнтацій. При цьому рівень бюрократії, розвитку політичних еліт і лідерів політична соціологія аналізує через механізми рекрутування (циркуляцію, відтворення) політичної еліти, її склад, субкультуру, канали мобільності та роль у підготовці, прийнятті й реалізації політичних рішень, що суттєво впливає на зміни у полі політичної стратифікації; – політична поведінка – складний для вивчення параметр, що розглядається крізь вивчення існуючих її типів і окреслюється декількома напрямами аналізу.Однак існує і універсальний набір таких політичних параметрів для аналізу означеної проблематики, як: – ранги державної ієрархії – визначаються ступенем впливу на прийняття політичних рішень, кількістю людей, на яких поширюється обов’язковість прийнятих рішень. Наприклад, статус рядового виборця передбачає опосередкований вплив на політичні процеси, на відміну від статусу глави обласної адміністрації чи держави. Місце у стратифікаційному полі осіб, які перебувають на державній службі, визначається посадою, яку вони обіймають;– партійна приналежність – параметр, що залежить від ідеологічної атмосфери в суспільстві. У сучасних реаліях багатопартійності політичний статус індивіда чи певної соціальної групи залежить від здатності партії реально впливати на політичне життя у країні. Так, у політично нестабільному суспільстві ранжування політичних партій доводиться постійно коригувати за допомогою рейтингів, експертних оцінок та досліджень відповідно до розвитку чи зміни політичної кон’юнктури; – ранг партійної ієрархії – параметр, який визначає рівень престижу індивіда у межах політичної партії, членом якої він є. За цим параметром виділяють партійну еліту, функціонерів середньої ланки, рядових членів. У цьому ж смисловому полі переконання та орієнтації населення виступають параметром політичної стратифікації у площині вивчення того, який з типів соціального устрою є більш справедливим за критерієм розподілу цінностей та благ. Вивчення проводиться за допомогою таких емпіричних показників, як ранжування рівнів довіри до різних політичних партій та інституцій чи до певних політичних орієнтацій. При цьому рівень бюрократії, розвитку політичних еліт і лідерів політична соціологія аналізує через механізми рекрутування (циркуляцію, відтворення) політичної еліти, її склад, субкультуру, канали мобільності та роль у підготовці, прийнятті й реалізації політичних рішень, що суттєво впливає на зміни у полі політичної стратифікації; – політична поведінка – складний для вивчення параметр, що розглядається крізь вивчення існуючих її типів і окреслюється декількома напрямами аналізу.

3.4.3. аналіз спирається на виокремлення певних соціально-політичних груп: – народ, широкі маси населення; – нації, етнічні групи; – керівництво та члени різних політичних партій та громадянських рухів: – релігійні спільноти; – політичні еліти; – політичні лідери; – політична опозиція; – протестні групи; – терористичні угрупування та ін.

3.4.4. Перейдемо до основної характеристики соціально-політичної стратифікації суспільства. Основною ознакою цієї стратифікації є розподіл політичної влади між стратами. Під політичною владою зазвичай розуміють можливості яких-небудь шарів або спільнот розповсюдити свою волю по відношенню до інших шарів або спільностей незалежно від бажання останніх підкорятися.

3.4.5. У соціології верхні шари суспільства, що мають найбільший об’єм політичної влади, прийнято називати політичною елітою або правлячим класом.

3.4.6. При трикутній стратифікації значну частину суспільства складають так звані маси – фактично позбавлені влади, керовані елітою, політично неорганізовані шари. При ромбоподібній стратифікації маси утворюють лише нижчі верстви суспільства.

3.5. Політична поведінка та політична участь

3.5.1. Політична активність – форма включення суб’єкта в політику, сукупність його дій для досягнення колективних цілей.

3.5.2. Політична участь – це активність суб’єктів у рамках запропонованих ним програм реалізації їх колективних інтересів.

3.5.3. Існує два види участі: – участь з низькою залученістю. Вона проявляється у виконанні розпоряджень владних органів; – участь з високою залученістю, яка передбачає активність у складі громадських рухів, політичних партій, груп інтересів та ін.; це може бути відвідування мітингів, участь у політичних демонстраціях, виборчих кампаніях, колективних зверненнях тощо.

3.5.4. Політичне включення визначається відношенням особистості до даної системи, яке вміщує в себе уявлення про своє місце в системі, про те, що людина повинна дати їй і що вона прагне отримати від неї.

3.5.5. політична поведінка – це будь-яка форма участі в здійсненні влади (або протидії її здійснення), що охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, включеність у різні елементи системи або усвідомлену відстороненість від них, публічну маніфестацію поглядів з метою впливу на громадську думку, політичні інститути або керівні політичні групи.

3.5.6. Політична дія, як і всяка соціальна дія, елементом якої вона є, передбачає певний ступінь активності.

3.5.7. Залежно від мотиваційних характеристик виділяються такі політичні дії: – очікування, ціннісні орієнтації, прийняття соціальних ролей, усвідомлення власних інтересів, оцінки ситуації тощо; – ціннісно-орієнтовані (при цій формі поведінки не обов’язкове повне усвідомлення власних інтересів, адекватна оцінка ситуації та похідних від неї можливостей, проте існує загальна політична орієнтація, заснована на стійкій системі цінностей); – традиційно-мотивовані (тут орієнтація вкрай нерозвинена; нерідко вона зводиться до запозичення готових установок, орієнтованих на гіпотетичні явища і процеси; функція такої орієнтації обмежується запрограмованою реакцією на зовнішні імпульси); – ціле-орієнтовані, раціональні (за М. Вебером) – дії, які характеризуються свідомою вірою в етичну, естетичну, релігійну чи іншу безумовну самоцінність певної поведінки, незалежно від її успіху; – афективно-мотивовані (при такій формі роль орієнтації не є обов’язковою, оскільки навіть якщо вона має явно виражену форму, часто не визначає характеру політичної дії, яку може бути скоєно і всупереч їй).

3.5.8. Дослідження політичної активності індивідів або соціальних груп вимагає використовувати таку зразкову шкалу інтенсивності політичних дій: 1) реакція (позитивна чи негативна) на імпульси, які виходять від політичної системи, від її інститутів або представників, не пов’язана необхідністю власної високої активності; 2) участь у періодичних діях, пов’язаних з делегуванням повноважень (електоральна поведінка); 3) діяльність у політичних та прилеглих до них організаціях; 4) виконання політичних функцій у рамках інститутів, що входять у політичну систему або діють проти неї; 5) пряма дія; 6) активна (в тому числі керівна) діяльність у позаінстітуціональних політичних рухах, спрямованих проти існуючої політичної системи, які домагаються її докорінної перебудови тощо.

3.5.9. Політична іммобільність також не є однорідною і представлена такими структурними елементами: 1) виключення з політичних відносин, зумовлене низьким рівнем суспільних відносин; 2) політичне виключення як результат низької ефективності політичної системи, розчарування і байдужість до політичних інститутів; 3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи; 4) політичний бойкот як вираження активної ворожості до інститутів політичної системи.

3.5.10. Залежно від специфіки орієнтації і ступеня участі в політичному житті вони виділили три основні типи: 1. «Патріархальна політична культура». На прикладі африканських племен або місцевих автономних громад автори показують, що в них не існує спеціалізованих політичних ролей, політична орієнтація на племінних вождів не відділена від релігійних, соціально-економічних та інших орієнтацій. Уявлень щодо політичної системи (якої немає) і, відповідно, установок в ставленні до неї просто не існує. 2. «Підданська політична культура». Спеціалізовані політичні інститути вже існують, і на них орієнтуються члени суспільства, проявляючи при цьому різні почуття: гордість, неприязнь, сприймаючи їх як законні або як незаконні. Але ставлення до політичної системи має пасивний характер без прагнення змінити що-небудь своїми силами або брати участь у процесі прийняття політичних рішень, впливати на них. Цей тип культури характеризується низькою політичною активністю суб’єктів. 3. «Активістська політична культура», або «політична культура участі». Члени суспільства не тільки формують свої вимоги політичного характеру, але і є активними учасниками політичної системи в цілому.

3.5.11. Політичний протест – це прояв негативного ставлення до політичної системи в цілому, її окремих елементів, норм, цінностей, прийнятих рішень у відкрито демонстрованій формі.

3.5.12. Депривація – це стан незадоволення, викликається розбіжністю між реальним і очікуваним станом, до якого прагне суб’єкт.

3.5.13. Абсентеїзм – це ухилення від участі в політичному житті (у голосуванні, в акціях протесту, діяльності партій), втрата інтересу до політики, тобто політична апатія.

3.5.14. У науці виділяються кілька причин, що зумовлюють абсентеїзм певної частини населення: 1) високий ступінь задоволеності особистих інтересів; з точки зору деяких науковців, здатність особистості самостійно справлятися зі своїми проблемами, приватним чином відстоювати свої інтереси може породжувати відчуття непотрібності політики і, навпаки, загроза власним інтересам з боку більш могутніх груп породжує необхідність звернутися до політики як засобу відстоювання і захисту своїх інтересів; 2) на політичну апатію може впливати недовіра до політичних інститутів, відчуття неможливості хоч якось вплинути на процес вироблення і прийняття рішень; 3) абсентеїзм може бути обумовлений відсутністю уявлень про зв’язок політики і приватного життя.

3.6. Електоральні дослідження в соціології політики

3.6.1. Електоральна соціологія – галузь соціологічної науки, яка займається вивченням політичної взаємодії суб’єктів суспільства шляхом аналізу механізмів їх політичної участі в житті соціуму, умов та особливостей об’єднання в політичні групи, політичної презентації інтересів у владній боротьбі тощо.

3.6.2. Предмет електоральної соціології – електоральна поведінка виборців, які делегують свої законодавчі права обмеженій кількості своїх представників. Об’єкт – процес обрання представників законодавчої влади у демократичних суспільствах (ґрунтується на вільному вияві політичної свідомості всіх громадян та на системі прямих виборів у законодавчі органи влади).

3.6.3. Соціальний простір – продукт людської діяльності, що є сукупністю суспільних суб’єктів, які становлять суспільну цілісність, а також сукупністю певних об’єктивованих взаємин між індивідами.

3.6.4. Політичне поле – проекція соціального простору на взаємодію суб’єктів влади.

4. Соціологія міста та урбаністики

4.1. В Україні соціологія міста почала розвиватись в 1950-их pp., коли швидке зростання кількості міст гостро поставило проблему про шляхи їх подальшого розвитку. Перший напрям охоплює такі питання як специфіка урбанізації в різних соціальних умовах, взаємозв’язок урбанізації та індустріалізації, проблеми управління, соціального прогнозування і планування міста. Другий напрям виявляє своїм предметом дослідження внутрішньої структури міста, вивчення у цьому зв’язку соціально-демографічної і соціально професійної структури міста, особливостей функціонування його соціальних інститутів, міського способу життя та міської культури. Третій напрям соціологічного дослідження міста передбачає аналіз закономірностей змін у розвитку і функціонуванні міста, звертає увагу на його соціальну інфраструктуру (різні форми побутового, соціального і культурного обслуговування).

4.2. Соціологія міста: історія розвитку, предмет, основні категорії

4.2.1. Соціологія міста – це галузь соціологічної науки, яка вивчає закономірності виникнення, функціонування і розвитку міста як однієї з форм соціально-територіальної організації суспільства.

4.2.2. Таким чином, до кола проблем, які досліджує соціологія міста можна віднести такі: – визначення ролі міста у суспільному житті; – основні причини появи місті фактори, що впливають на їх розвиток; – соціальна структура населення міст; – соціальна стратифікація міста та соціальна мобільність у ньому; – особливості міського способу життя і міської культури; – соціальна природа урбанізації; – соціальна і культурна роль міст; – соціальні фактори і наслідки міграції населення; – типологія міст та ін.

4.2.3. Місто – це територіально сконцентрована форма розселення людей, зайнятих переважено несільськогосподарською діяльністю, що характеризується значною густотою населення, специфічними соціальними функціями та особливою культурою поведінки

4.2.4. Отже, місто як тип поселення характеризується такими ознаками: – висока концентрація населення на обмеженій території; – яскраво виражений поділ праці, який проявляється в розмаїтті форм, сфер і напрямків діяльності людей, зайнятих переважно несільськогосподарською діяльністю; – виконання соціальних функцій, що визначають місто як центр політичного, економічного, культурного та духовного життя; – поглиблена соціальна стратифікація, що виявляється в значній соціальній і професійній неоднорідності населення; – розгалужена соціальна інфраструктура; – специфічний спосіб життя та культура поведінки населення.

4.2.5. Місто виконує ряд важливих соціальних функцій: – економічна функція забезпечує ефективне використання індустріального і науково-технічного потенціалу, трудових і природних ресурсів; – екологічна – забезпечує доцільне використання природних ресурсів і охорону навколишнього середовища; – демографічна – забезпечує формування населення міста, трудових ресурсів, регулювання міграційних процесів, охорону здоров’я; – соціально-побутова функція зв’язана з організацією побуту, задоволенням побутових потреб населення; – суспільно-політична – зв’язана з організацією політичного життя; – культурно-виховна – з організацією системи освіти, виховання і культурницько- освітньої діяльності.

4.3. Міста стародавніх часів та в період Середньовіччя мали чимало спільних рис, які відрізняли їх від сучасних міст. По-перше, вони були досить малі. Більшість міст нараховувала до 10 тис. мешканців. Мешканці були знайомі один з одним. Наприклад, Афіни, в період їх розквіту, населяло не більше 160 тис. осіб. Такою державою кожен громадянин міг управляти особисто. Ніяких депутатів. Із 26 тис. громадян Афін, близько 2 тис. щороку займали виборчі посади. Кожен вільний афінянин хоч раз у житті займав яку-небудь посаду, а більшість – не раз. Хоча й траплялися винятки, як наприклад, стародавні міста Вавилон чи Александрія, які на рубежі нашої ери налічували більше 600 тис. мешканців; або імператорський Рим, у якому 2000 років тому проживало понад і млн. осіб. По-друге, міста були обнесені мурами, які захищали мешканців від нападів ворогів, а також визначали межу міста, відділяли його від сільської місцевості. По-третє, права городян суттєво відрізнялися від прав селян. Наприклад, у Середньовіччі деякі міста виборювали для себе так зване Магдебурзьке право (від міста Магдебург, де воно вперше було запроваджене у XIII ст.). Згідно цього права, міста звільнялися від управління та суду великих феодалів і створювали органи міського самоуправління. По-четверте, мешканці більшості міст займалися, як правило, не тільки ремеслом і торгівлею, але й землеробством.

4.4. Розвиток міст. Риси сучасного урбанізму

4.4.1. Урбанізація (від лат. – місто; фр. – міський) – це процес зростання і підвищення ролі міст у розвитку суспільства, збільшення частини міського населення і поширення міського способу життя на всі прошарки населення.

4.4.2. Агломерація – це скупчення населених пунктів, що складається з десятків, а іноді й сотень міст і приміських поселень, які тісно пов’язані одне з одним. Мегалополіси – це урбанізовані зони над агломераційного рівня.

4.4.3. аспекти урбанізації: – демографічний – зростає чисельність міських мешканців (в основному, за рахунок міграції до міст). У зв’язку з цим значно розширюються межі міст; – економічний – зменшується кількість населення, зайнятого у сільському господарстві за рахунок тих, хто зайнятий у промисловості та у невиробничій сфері; – суспільний – поширення міського стилю життя. Стирається різка відмінність між стилем життя у місті і в селі, цьому особливо сприяє поширення сітки телекомунікацій.

4.5. Теорії розвитку міст і міського способу життя

4.5.1. Модель концентричних зон Роберт Парк та Ентоні Берджес, вивчаючи соціальні процеси у Чикаго, складали соціальну карту міста: на карти наносилися зони підліткової злочинності, расової напруженості, розподіл кінотеатрів, танцмайданчиків, магазинів та ін. Тобто карти складалися за найрізноманітнішими соціальними показниками.Олександр Трущенко, наприклад, у 1995 р. опублікував книгу із красномовною назвою «Престиж центра: городская социальная сегрегация в Москве». В ній йдеться про те, що напередодні революції 1917 р. дві третини найзаможніших родин жили у межах Садового кільця.

4.5.2. Модель секторів Гомер Гойт запропонував інший підхід до аналізу розвитку міст. Він вважав, що міста розвиваються секторами у вигляді клинів, що розширюються від центру до околиць. Ці сектори розміщені вздовж водних артерій чи транспортних ліній. Ці сектори відрізняються своєю спеціалізацією, яка складається внаслідок сприятливих характеристик довкілля: промислові дільниці виростають біля місць справи – біля порту, чи транспортного вузла та ін., біля них – житлові дільниці для робітників.

4.5.3. Модель багатьох центрів Ченеі Гарріс і Едвард Ульманн висловили ідею про те, що з розвитком комунікацій міста набувають нового виду: у них розвиваються окремі центри, пов’язані а певними видами діяльності. Є відпочинкові дільниці, фінансові, торгові, житлові та ін.

4.5.4. Модерністський і постмодерністський підходи до розуміння ролі і вигляду сучасних міст Модернізм як напрямок розвитку міст, домінував до 80-х рр. XX ст. Модерністи відзначалися великою вірою в прогрес і прагнули якнайраціональніше використати ресурси, щоб якнайповніше забезпечити потреби людей. Вирішального значення вони надавали простоті та функціональності планування міста, усіх його споруд.

4.5.5. Постмодернізм в урбанізмі виходив із трьох засадничих тез: – існують різні людські потреби; – існують різні способи вираження і задоволення цих потреб; – існують різні форми містобудування.

4.5.6. Теорії міського способу життя Традиційно у соціології погляд на міський спосіб життя був досить песимістичний. Фердинанд Тьонніс, поділивши суспільства на «гемайншафт» («органічна» спільнота, традиційне суспільство) і «гезельшафт» («механічне» суспільство, яке постало волюнтаристським, раціональним шляхом), зазначав, що поняття «гемайншафт», відповідає сільському способу життя, а «гезельшафт» – міському. Основні відмінності між ними полягають у тому, що в суспільстві типу «гемайншафт» (селі) люди живуть відповідно до своїх общинних обов'язків, тоді як «гезельшафт» (місто) ґрунтується на прагненні до особистої вигоди; «гемайншафт» ґрунтується на традиційних звичаях, а «гезельшафт» – на формальних законах; для «гемайншафту» властивий розподіл праці за статево-віковими ознаками, для «гезельшафту» – на професійно-кваліфікаційній основі, пов'язаній з освітою і досвідом роботи.

4.5.7. На думку німецького соціолога Георга Зіммеля, напружений і швидкий ритм міського життя змушує мешканців міст до певних «оборонних» реакцій. Такими є знеособлений і замкнений спосіб життя: людина шукає опори тільки у собі.

4.5.8. Американський соціолог Льюїс Вірт звертає увагу на характерні особливості міського способу життя: втрачаються традиційні підстави суспільного життя, слабнуть родинні та сусідські зв’язки (у селі люди разом працюють, ходять до церкви, знають один одного змалку та ін.).

4.5.9. Ману ель Кастелс запропонував розглядати місто не тільки як місце проживання, але й як місце колективного споживання. Помешкання, школи, транспортні послуги, розваги – є способами, за допомогою яких люди використовують вигоди сучасної індустрії.

4.5.10. Напівміська культура – це особлива формація культури, яка відповідає проміжному типові свідомості – між сільською і міською.

4.6. Урбаністика: історія розвитку в Україні

4.6.1. Містобудування – це діяльність зі створення і організації збудованого простору міста, використання землі та інших ресурсів.

4.6.2. Генеральний план є головним містобудівним документом, який визначає використання землі в місті: скільки, де і чого будувати: житла, транспортної інфраструктури, промисловості, послуг, офісів чи рекреаційних зон.

4.6.3. Мастер-план – це стратегічний документ з просторовою візією розвитку міста на 15 і більше років.

4.6.4. Міський дизайн (urban design) – це проектування зовнішнього вигляду і функцій міського середовища.

4.6.5. Новий урбанізм (New Urbanism) – це один з підходів до організації простору міста, який виник у Сполучених Штатах 1980-х років у формі низового активізму проти субурбанізації. Масовий переїзд людей у передмістя у 1970-х роках призвів до занепаду історичних центрів, зменшення щільності міст і збільшення автомобільної залежності.

4.6.6. Прикметник «урбаністичний» використовують також для позначення явищ, пов’язаних з «міським» способом життя

4.6.7. Однією з ознак міського способу життя є феномен фланерства – прогулювання містом без конкретної мети, споглядання міста і життя в ньому.

4.6.8. Міський активізм (urban activism) – це спосіб громадянської участі жителів у міському житті та управлінні.

4.6.9. Міські студії (urban studies) – це сфера міждисциплінарних досліджень, об’єктом яких є місто.

5. ҐЕНДЕРНА СОЦІОЛОГІЯ

5.1. Фемінізм: сутність, етапи, напрями

5.1.1. Фемінізм – науковий напрям і суспільний рух, метою якого є повна рівноправність чоловіків і жінок у всіх сферах життя.

5.1.2. У тогочасному фемінізмі чітко окреслилося три напрями: – суфражизм (англ. suffrage – виборче право) – рух за надання жінкам права обирати; – гуманістичний, який звільнення жінки вбачав у розвитку її інтелекту, підвищенні грамотності; – марксистський вважав, що становище жінки-робітниці зумовлене класовими причинами, тому боротьба за її звільнення збігається із загальним завданням звільнення пролетаріату.

5.1.3. книга француженки Симони де Бовуар «Друга стать» (1949 p.), яка є повним історико-філософським дослідженням становища жінки від створення світу. Саме ця праця засвідчила появу неофемінізму, основними ідеями якого є: – боротьба не за отримання рівних прав (фактично в усьому світі вони є однаковими), а за рівні можливості; – виклик патріархальній культурі з метою не тільки змінити становище жінок, а ревізувати всі можливості соціальної реальності, всі сфери буття; – прагнення до того, щоб у збалансованій культурі жіночі соціальні ролі, духовні потенції набули цінності та значущості для суспільства.

5.1.4. Неофемінізм констатує, що сучасна західна культура є патріархальною, маскулінною, організованою не тільки за чоловічим зразком, а й пронизаною забобонами стосовно жінок, що виявляється в усіх сферах: науці, сім’ї, владі, релігії, мистецтві, рекламі тощо.

5.1.5. У 60-ті роки XX ст. оформилося три напрями неофемінізму: 1. Ліберальний. Основні вимоги його – ліквідація дискримінації жінок, законів, що обмежують їх права. Нерівність жінок є наслідком упередженості та неосвіченості, що можна подолати розвитком освіти та спеціально зорієнтованими урядовими реформами. Одна з теоретиків цього напряму Бетті Фріден у роботі «Містичне жіноче» акцентувала увагу на жінці передусім як на особистості, а вже потім як на дружині та матері. 2. Радикальний. Виходить з того, що головним злом, яке породжує нерівність жінок, є чоловічий шовінізм. Тому необхідно зруйнувати все створене чоловіками, передусім державу. Теоретик цього напряму Мері Дейлі закликала до «священної боротьби проти чоловіків». 3. Марксистський (соціалістичний). Жіночу пригніченість розглядає як продукт капіталістичних і патріархальних суспільних відносин, вважаючи можливим їх звільнення із завершенням капіталістичної фази та подоланням чоловічого контролю. Його прихильники стверджують, що дискримінація жінок вигідна капіталізму. Недооцінка жінок на роботі, значно нижча оплата праці, ніж у чоловіків, перетворює їх на резервну «армію дешевої праці».

5.1.6. Сучасна ґендерна політика розвивається за такими напрямами: – рівноправність у зайнятості та навчанні; – сервісний контроль за дітьми; – контроль за народжуваністю, методами контрацепції та штучного переривання вагітності; – юридична та фінансова незалежність жінок; – протидія сексуальному гнобленню та чоловічому насильству.

5.2. Проблема ґендерних відмінностей у світовій соціології

5.2.1. Соціобіологічна парадигма.На думку її представників (Е. Вілсон, Д. Бараш), біолого-анатомічні відмінності зумовлюють протилежні соціальні статуси й ролі чоловіків та жінок, що виявляється у відповідних формах поведінки.

5.2.2. Структурний функціоналізм. Ґрунтується на тому, що окреслення ґендерних статусів на основі статевовікової спеціалізації відбувалося одночасно з формуванням людської цивілізації. Так, здавна жінки опікувалися дітьми, а чоловіки здобували харч.

5.2.3. Марксистська та неомарксистська концепції. Представники її вважають, що стосунки між чоловіками та жінками мають історичний характер, тобто не завжди були однаковими. На зорі цивілізації існував розподіл праці за статевими ознаками: чоловіки були здобувачами їжі, а жінки опікувалися домом.

5.2.4. Згідно з неомарксистськими теоріями нерівність між чоловіками та жінками полягає у природі капіталізму, яка заперечує свободу статевого вибору. Даючи жінкам меншу заробітну платню, ніж чоловікам, суспільство підтримує панування чоловіків.

5.2.5. Соціологи стверджують, що підкорення жінок забезпечує гнучкість ринку за капіталізму. Відрізняючи первинний і вторинний його сектори, до першого відносять високооплачувані та стабільні посади, до другого – низькооплачувані посади, де здебільшого працюють жінки. Такий підхід до використання жіночої праці зумовлений тим, що жінки: – менш надійні працівники, ніж чоловіки, оскільки можуть звільнитися за сімейними обставинами, не виходити на роботу у зв’язку з хворобами дітей; – менше дорожать роботою, ніж чоловіки, можуть залишити її, ставши домогосподарками або у зв’язку з вагітністю; – у них слабше розвинуті організаторські здібності.

5.2.6. Теорія конфлікту. Видатний її представник Р. Коллінз вважає, що статева нерівність зумовлена конфліктом між чоловіками (панівна група) та жінками (залежна група). В основі цього панування – підкорення чоловіками жінок заради сексуального задоволення.

5.2.7. Символічний інтеракціонізм. Сутність цієї концепції полягає в тому, що ґендерні ролі є продуктом цивілізації та формуються у процесі взаємодії людей, а статеві статуси та ролі є наслідком постійного внутрішнього діалогу людини з узагальненим представником іншої статі.

5.3. Основні положення ґендерної соціології

5.3.1. Ґендерна соціалізація є процесом засвоєння ґендерних (соціостатевих) ролей і відтворення типів поведінки, очікуваних суспільством від чоловіків та жінок.

5.3.2. ґендерна ідентичність формується різними способами: внаслідок позасвідомого наслідування дитиною поведінки людей своєї статі; намагань поводитися відповідно; спілкування з друзями (дітьми) своєї та протилежної статі; під впливом навчання і заохочення певної поведінки дитини дорослими. До 20 років завершується первинна гґндерна соціалізація, одним з головних агентів якої є родина.

5.3.3. Ґендерні стереотипи — механізми, що забезпечують закріплення і трансляцію ґендерних ролей від покоління до покоління.

5.3.4. Залежно від місця здійснення визначають такі рівні насильства: 1. Фізичне, сексуальне, психологічне насильство в сім’ї: нанесення побоїв, сексуальний примус щодо дівчат, зґвалтування жінки чоловіком, експлуатація (примус до непосильної праці), постійні образи та знущання. 2. Фізичне, сексуальне, психологічне насильство в суспільстві: зґвалтування, сексуальні домагання й залякування на роботі, в навчальних закладах та інших місцях, торгівля жінками, примушення до заняття проституцією.

5.3.5. Попри те, що і чоловіки час від часу стають об’єктами насильства, увагу громадськості більше привертають факти насильства стосовно жінок, що зумовлено такими чинниками: – чоловіки, порівняно з жінками, більш схильні до тяжких актів насильства (побиття, використання вогнепальної та холодної зброї); – насильство з боку чоловіка потенційно небезпечніше для об’єкта насильства, що зумовлено його фізичною силою; – акти насильства, здійснені чоловіком, мають тенденцію до повторення; – нерідко акти насильства здійснюються щодо вагітних жінок.

5.4. Сутність, основні категорії ґендерної соціології

5.4.1. Вважається, що вперше термін «гендер» був запроваджений у науковий обіг американським психоаналітиком Робертом Столлером у праці «Стать і ґендер: про розвиток мужності та жіночності» (1968). «Ґендер» він розглядав як поняття, що виражає психологічні, соціальні, культурні особливості, незалежні від тих, що тлумачать біологічну стать. Тому необов’язково пов’язувати буття жінки з «жіночністю», а буття чоловіка з «мужньою» поведінкою. Такий підхід був підтриманий багатьма соціологами, він започаткував новий напрям соціальних досліджень – ґендерних. Тепер цей термін вживається в різних значеннях: як позначення статі – «соціальна стать»;

5.4.2. під ґендерним підходом розуміють: а) окрему ґендерну теорію, яка вивчає родину та соціальні стосунки статей; б) універсальну концепцію патріархату як системи панування в суспільстві; в) загальнометодологічний підхід, що розглядає стосунки статей як відношення влади.

5.4.3. Ґендерна соціологія – галузь соціології, що вивчає закономірності диференціації чоловічих і жіночих ролей, статеві відмінності на всіх рівнях та їх вплив на людське існування, співіснування, на особливості соціальної організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот.

5.4.4. Поняття «ґендер» (gender) означає соціальне очікування від представників кожної статі.

5.4.5. Не пов’язані з біологічною статтю поняття «маскулінність» (лат. masculinus – чоловічий; тут – мужність, сила) та «фемінність» (лат. femina – жінка, самка; тут – жіночність).андрогінність (грец. androgynos – двостатевий).

5.4.6. Термін «сексизм» (лат. sexus – стать) був запроваджений феміністами за аналогією з расизмом і означав систему установок, що виправдовують соціальну нерівність жінки посиланням на корінні вади (хиби) жіночої природи, нібито нездатної до соціальної творчості. У наш час термін «сексизм» набув більш широкого значення і вказує на дискримінацію за статевими ознаками як жінок, так і чоловіків.

6. СОЦІОЛОГІЯ ОСВФІТИ ТА НАУКИ

6.1. Соціологія освіти

6.1.1. Соціологія освіти – галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси у сфері освіти.

6.2. Освіта як соціальний інститут. Функції освіти в суспільстві

6.2.1. Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей. Осягненню суті та специфіки освіти як соціального інституту сприяє з’ясування її специфічних рис, до яких належать: – соціально значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам; – форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві; – групи осіб, які професійно забезпечують функціонування освіти, певний статус цих осіб у суспільстві; – регулятори функціонування закладів освіти і суб’єктів освітянської діяльності (законодавчі і нормативні акти про освіту, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи і т. ін.); – спеціальні методи освітянської діяльності – навчання, виховання; – свідомо поставлені цілі; – планомірна, систематична реалізація процесу свідомої соціалізації; – певний зміст освіти – наявність навчальних програм і планів, відповідне дозування матеріалу; – ефективність освітянської діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, розвитку її мислення; – використання освіти як механізму запобігання соціально небажаних видів поведінки; – зорієнтованість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на формування передумов реалізації цього майбутнього.

6.2.2. Система освіти – соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).

6.2.3. Соціальна функція освіти – роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер.

6.2.4. Функція професіоналізації. Вона є однією з основних у системі освіти, полягає у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямованість у різні часи виявлялася по-різному, що було зумовлено 6 особливостями суспільних та наукових потреб в освіті.

6.2.5. Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта – це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші люди посідають вищі посади.

6.2.6. Виховна функція системи освіти. Полягає у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності певних соціальних рис світогляду у підростаючих поколінь, визнання ними пануючих у суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов’язків.

6.2.7. Функція загальноосвітньої підготовки. Деякі дослідники розглядають її як аспект виховної функції, називаючи гуманістичною, «розвиваючою». Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір для ерудиції та кругозору. Крім того, фахова підготовка, засвоєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є базою для набуття спеціальних знань, перекваліфікації, розвитку здібностей, професійної адаптації.

6.2.8. Науково-дослідна функція освіти. Вона ще не достатньо досліджена. Але, безсумнівно, творення нового знання постійно відбувалося в структурі освіти, оскільки немало вчителів і викладачів завжди цим займалися. Свідомо орієнтувалися на продукування нового наукового знання давньогрецькі прототипи майбутніх вищих навчальних закладів – Академія Платона, Ліцей Арістотеля, Піфагорійський союз.

6.3. Сфера освіти та її соціологічне вивчення

6.3.1. Особливу увагу соціологія освіти приділяла вивченню взаємодії системи освіти з виробництвом. Це питання досліджувалося за такими напрямами: – аналіз необхідного рівня загальної і професійної освіти для різних видів праці в суспільному виробництві; – вивчення суперечностей між освітою (її змістом і рівнем) і реальним змістом праці, а також шляхів подолання цих суперечностей; – аналіз ролі освіти як чинника, що сприяє доступу до різноманітних видів праці, залученню молоді до професійної структури суспільства; – дослідження впливу освіти на продуктивність праці, ефективність виробництва та якість продукції; – дослідження ролі освіти у підвищенні трудової активності громадян; – з’ясування ставлення індивіда до праці, його ідентифікації з трудовим колективом; – вивчення взаємозв’язку освіти і рівня задоволення працею; – аналіз ролі освіти у професійній мобільності людей; – вивчення ролі освіти у професійно-кваліфікаційному зростанні працівників; – вивчення взаємодії загальної та професійної освіти, взаємозв’язку політехнізму і професіоналізму в навчанні, їх впливу на формування особи; 10 – вивчення ціннісних орієнтацій учнівської молоді та студентів, механізмів формування професійної орієнтації та реалізації життєвих планів випускників навчальних закладів.

6.4. Поняття, ознаки науки

6.4.1. Наука – складний багатогранний феномен, який можна розглядати з різних точок зору. З культурологічної – це компонент культури, форма передачі позитивного досвіду, яка забезпечує прогрес суспільства, спадкоємність його розвитку. З логіко-гносеологічної точки зору – це система знань, особлива форма суспільної свідомості, яка відрізняється від інших форм метою, глибиною, способом відображення світу. З діяльнісної точки зору – це особлива діяльність, спрямована на одержання і застосування знань. З практичної – це безпосередня виробнича, практична сила суспільства. Наука – це велика духовна, моральна й інтелектуальна сила суспільства. Чим більше розвивається суспільство, тим більше його прогрес забезпечується розвитком і застосуванням науки. З інституціональної точки зору – це особливий соціальний інститут, що надає сталості й визначеності суспільним відносинам і, разом з тим, прискорює суспільний розвиток. Інституціональний характер діяльності означає, що в сучасну епоху наукова діяльність с ієрархізованою діяльністю, має складні організаційні форми, спирається на спеціальну матеріальну базу, систему спеціальних методів. З інформаційної точки зору — це система, створена для збору, аналізу й переробки інформації. В соціології науку визначають як соціальний інститут, який забезпечує виробництво, накопичення знань, а також їх використання в практичній діяльності.

6.4.2. Системою основних ознак науки є, по-перше, безпосередня мета науки – опис, пояснення, передбачення процесів і явищ дійсності, які складають предмет її вивчення, тобто теоретичне відображення дійсності; по-друге, прагнення отримати нове, істинне знання; по-третє, наукове знання має системний характер; по-четверте, об’єкти науки неможливо звести до реальних об’єктів, вони мають ідеальний характер; по-п’яте, наука має власну мову і засоби пізнання, тому наукова діяльність передбачає спеціальну підготовку суб’єкта, що пізнає.

6.5. Принципи функціонування науки

6.5.1. Принцип універсалізму всеосяжності характеризує об’єктивну природу наукового знання (це завжди істинне знання, яке відповідає реальності). Існують загальні критерії і правила доведення. Наукова цінність знання не залежить від того, ким і коли воно одержане. Цей принцип вимагає, щоб об’єктивно оцінювався результат досліджень і репутація ґрунтувалася на реальних заслугах. Принцип комуналізму (або все загальності) вимагає, щоб наукове знання належало всьому науковому співтовариству й ставало загальним надбанням. Воно не повинно бути особистою власністю ученого чи корпорації. Цей принцип наполягає на відкритості науки. Принцип безкорисливості вимагає служіння істині. Вчений діє в ім’я досягнення істини, а не з корисливих міркувань. Принцип організованого скептицизму вимагає, щоб наукове знання не сприймалося на віру.

6.5.2. До перерахованих принципів іноді додають ще два: раціоналізм (прагнення зрозуміти все узагальнено і абстрактно); емоційна нейтральність (вимога з «холодною головою» відноситися до будь-яких стверджень).

6.6. Теоретичні положення соціології науки

6.6.1. Соціологія науки – галузь соціології, яка досліджує закономірності виникнення, функціонування й розвитку науки, взаємодії її як соціальною явища із суспільством та різними соціальними інститутами.

6.6.2. Соціологія науки має свої витоки. До них, насамперед, належить філософія, яка до останнього часу відігравала роль науки про науку. Соціологія науки немислима без узагальнення всієї філософської спадщини. Водночас вона неможлива і без вивчення протосоціології, всієї історії соціального знання.

6.6.3. Інший виток соціології науки – історія природознавства і техніки.

6.6.4. Серед численних концепцій західних соціологів яскраво виділяються два напрями. Представники одного з них (Парсонс, Мертон, Сорокін) акцентують увагу на ролі науки в духовній культурі, іншого (Огборн, Монсоров, Штенберг та ін.) – підкреслюють роль науки в матеріальній культурі, її взаємодію з технікою і виробництвом, виходячи з технологічного детермінізму.

6.6.5. Соціологічні проблеми науки характеризуються інтегральним, комплексним підходом до явищ, що вивчаються. Вони виникають на стику таких дисциплін, як філософія, історія науки і техніки, наукознавства, логіки і психології наукової творчості. Останні користуються даними цілого ряду точних наук, прийомами математичного і статистичного аналізу.

6.6.6. Основні завдання соціології науки полягають у вивченні законів розвитку і функціонування науки як цілісної системи, що входить до більш широкої соціальної системи. Її практичною метою є розробка теоретичних основ організації й управління наукою, тобто системи заходів, які спираються на об’єктивну логіку розвитку науки і забезпечують оптимальні темпи її розвитку й підвищення ефективності наукових досліджень.

6.6.7. Ще одним важливим аспектом предмета соціології науки є аналіз взаємодії науки і виробництва. Йдеться про аналіз того, як взаємодіє з матеріальним виробництвом і технікою на різних етапах свого розвитку не «наука взагалі», а ті чи інші її структурні ланки. Соціологія науки має своїм предметом і виявлення взаємодії науки і суспільства. Наука впливає на суспільство насамперед через свої технічні втілення. Техніка може розглядатися як в системі продуктивних сил, так і в більш ширшій – соціально- економічній системі. У першому випадку має місце технологічний аспект її розгляду, у другому – соціально-економічний.

6.6.8. В аналізі «механізму» соціального впливу техніки передусім виділяються три моменти: – підвищення рівня продуктивності праці; – спеціалізація засобів праці; – міра заміщення технічними засобами трудових функцій людини.

6.6.9. Помітне місце в соціології науки займає проблема визначення соціальних функцій науки. Основними серед них є: – вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність; – підвищення ефективності всіх видів діяльності соціальних суб’єктів, насамперед у сфері виробництва; – прогнозування науково-технічного прогресу і його соціально-економічних наслідків, вияв перспективних проблем, що підлягають розв’язанню та ін.

6.6.10. Предметом соціології науки є також різного роду механізми і процеси, які забезпечують: інтеграцію індивідів або колективів, що беруть участь у виробництві знань, тобто формування наукових співтовариств, різні форми включення їх до системи матеріального виробництва, освіти і соціального управління; взаємодію науки з соціальними процесами; диференціацію та інтеграцію наукових дисциплін тощо.

6.6.11. Основними напрямами соціологічного дослідження науки є: – вивчення соціальних факторів інтенсифікації наукової діяльності; – проблеми формування вченого і наукових колективів; – забезпечення розвитку нових наукових напрямів у науці; – соціальна структура наукових колективів; – шляхи вдосконалення умов і організацій науково-дослідницької праці; – соціальний статус наукового працівника і наукових дисциплін; – мотивація наукової діяльності; – професійна мобільність у науці; – критерії оцінки наукової діяльності; – співвідношення науки і культури.

6.7. Науково-технічний потенціал

6.7.1. Науково-технічний потенціал – це сукупність засобів і можливостей для постановки і розв’язання наукових та науково-практичних проблем (у тому числі й нових) національного, регіонального і міжнародного значення.

6.7.2. У зміст цього поняття входять такі показники: 1) чисельність вчених та інженерів у країні; 2) кількість та оснащеність дослідних інститутів; 3) виробництво наукових приладів, вимірювальних інструментів і спеціального обладнання; 4) мережа центрів наукової документації; 5) обсяг і чисельність національних наукових публікацій; 6) наукова термінологія (словники наукової термінології).

6.7.3. Соціологія науки виявила, що в наш час наукова революція (її слід відрізняти від революції в науці, яка являє собою процес докорінної зміни уяви, що склались в тій або іншій галузі знань) здійснюється в трьох основних напрямах: – різко підвищується роль науки в суспільстві, її питома вага в суспільному виробництві; – долаються перепони між наукою і виробництвом; – зникають безодні, «білі плями» між галузями наукового знання.