СОЦІОЛОГІЯ

Get Started. It's Free
or sign up with your email address
Rocket clouds
СОЦІОЛОГІЯ by Mind Map: СОЦІОЛОГІЯ

1. 1. Суспільство як соціальна структура та соціальна стратифікація.

1.1. Соціологічний аналіз суспільства як соціальної системи,

1.1.1. Суспільство – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм.

1.1.2. Соціальна система – це явище або процес, що складається із певної сукупності елементів (основним елементом є люди), що перебувають у взаємозв’язку та взаємодії і утворюють єдине ціле.

1.1.2.1. Такими соціальними системами є сім’я, студентська група, етнос та ін. Найзагальнішою і найскладнішою соціальною системою є суспільство. Воно формується на основі дрібніших соціальних систем, які, однак, зберігають свою самостійність.

1.1.3. Суспільство визначають як спосіб буття людства, сукупність історичних форм сумісної життєдіяльності, що постійно розвиваються.

1.1.3.1. По-перше, суспільство – це самі люди в їх суспільних відносинах.

1.1.3.2. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції.

1.1.3.3. Поняття «суспільство» можна застосувати до будь-якої історичної епохи, будь-якої за чисельністю групи людей, якщо вона володіє такими ознаками:

1.1.3.3.1. має власну назву та історію;

1.1.3.3.2. проживає на території, яку вважає своєю;

1.1.3.3.3. згуртована спільною системою цінностей і норм (традицій, звичаїв, норм, законів, правил), яку називаємо культурою;

1.1.3.3.4. має власну систему управління;

1.1.3.3.5. шлюби укладаються між представниками даної спільноти;

1.1.3.3.6. поповнюється за рахунок дітей, які визнані представниками даного суспільства;

1.1.3.3.7. існує у тривалішому часі, ніж середня тривалість життя окремого індивіда.

1.1.4. Суспільство як цілісна соціальна система може бути виражене в трьох аспектах:

1.1.4.1. 1) як сукупність індивідів, в основі взаємодії яких лежать ті чи інші загальні обставини (місто, село, колектив тощо);

1.1.4.2. 2) як ієрархія соціальних позицій (статусів) особистостей, які включені в діяльність даної системи і соціальних функцій (ролей), які вони виконують на основі даних соціальних позицій;

1.1.4.3. 3) як сукупність норм і правил, які регулюють поведінку елементів даної системи.

1.1.5. Незважаючи на різноманітність поглядів щодо типології суспільства, варто звернути увагу на основні два підходи до виділення його історичних етапів, а саме.

1.1.5.1. Формаційного, автором якого був Карл Маркс. Згідно з марксистською концепцією, суспільство поділяється на формації

1.1.5.1.1. Первісна

1.1.5.1.2. Рабовласницька

1.1.5.1.3. Феодальна

1.1.5.1.4. Капіталістична

1.1.5.1.5. Комуністична

1.1.5.2. Цивілізаційного, що ґрунтується на поглядах Уолта Ростоу, Даніеля Белла та ін. Цей підхід оформився в 50–70-і рр. ХХ ст. Передбачає поділ історії на:

1.1.5.2.1. Доіндустріальне (аграрне)

1.1.5.2.2. Індустріальне і постіндустріальне суспільства.

1.2. Поняття соціальних спільнот

1.2.1. Соціальна спільнота – це реально існуюча сукупність індивідів, об’єднаних відносно стійкими зв’язками, відносинами, яка має загальні ознаки, що надають їй неповторності, унікальності і відрізняють від інших.

1.2.2. Масова соціальна спільнота – сукупність індивідів, яких об’єднують певні спільні погляди, схильності, смаки тощо. В основному ці спільноти є неструктурованими, аморфними утвореннями ситуативного походження, тому вони не досить стійкі.

1.2.2.1. фани естрадних зірок

1.2.2.2. уболівальники спортивних команд

1.2.3. Групова соціальна спільнота (соціальна група) – сукупність індивідів, яка існує реально, фіксується емпірично, характеризується відносною цілісністю і стійкістю, є самостійним суб’єктом історичної та соціальної дії.

1.2.3.1. Первинна група складається з невеликої кількості людей, між якими встановлюються прямі контакти емоційного характеру.

1.2.3.1.1. дружба

1.2.3.1.2. кохання

1.2.3.1.3. симпатія

1.2.3.2. Вторинна група утворюється з людей, між якими майже відсутні емоційні зв’язки, а їхня взаємодія зумовлена прагненням досягти певної мети. Найчастіше це:

1.2.3.2.1. професійні

1.2.3.2.2. виробничі спільноти

1.2.3.3. Соціальні групи, з яких складається суспільство, характеризуються великою різноманітністю. Їх можна класифікувати:

1.2.3.3.1. за кількісним складом (від невеликих соціальних груп до суспільства в цілому);

1.2.3.3.2. за часом існування (від декількох днів до століть);

1.2.3.3.3. за об’єднувальним критерієм (спільність тих чи інших інтересів, цілей, симпатій, цінностей, які поділяються іншими членами);

1.2.3.3.4. за рівнем згуртованості та організованості (від неформальних груп до об’єднань і партій зі своїми програмами і статутами);

1.2.3.3.5. за характером діяльності (про- чи антисуспільної, спонтанної чи цілеспрямованої тощо) та ін.

1.2.3.4. Залежно від змісту дій членів групи Юрій Левада виділяє чотири типи груп.

1.2.3.4.1. 1. Номінальні групи, що об’єднуються спільною назвою, їх виділяють за формальними показниками (пасажири в салоні літака).

1.2.3.4.2. 2. Типологічні групи володіють загальною ознакою, що формує тип, може усвідомлюватися зсередини (соціальний статуси: клас, етнічна група, регіональна спільність і т. д.).

1.2.3.4.3. 3. Асоціація – тип групи, члени якої пов’язані між собою, взаємодіють, впливають один на одного (політичні партії, суспільні рухи, громадські організації).

1.2.3.4.4. 4. Організація є групою, що ієрархічно впорядкована, в якій на основі формальних зв’язків забезпечується взаємодія між її членами, об’єднаними спільними інтересами.

1.2.3.5. Велике значення для функціонування соціальної групи має її розмір.

1.2.3.5.1. Мала соціальна група.

1.2.3.5.2. Велика соціальна група.

1.2.4. Соціальний зв’язок – це соціальна дія, що виражає залежність людей чи груп, зумовлену спільною діяльністю конкретних спільностей, в певний час, для досягнення тих чи інших цілей.

1.2.5. Соціальні відносини – відносини між групами людей або окремими їх представниками, що посідають різне місце в суспільстві, беруть певну участь в його політичному, економічному і духовному житті, відрізняються один від одного способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання.

1.2.5.1. Горизонтальний характер

1.2.5.1.1. мають відносини між людьми, з однаковим соціальним статусом.

1.2.5.2. Вертикальний характер

1.2.5.2.1. носять відносини між соціальними групами які маютьрізний соціальний статус.

2. 2. Соціологічного дослідження.

2.1. 1. Соціологічні дослідження як напрям соціологічного знання. Класифікація соціологічних досліджень.

2.1.1. Емпіричні дослідження мають глибоке коріння, яке сягає в прадавні часи. Практичні потреби: облік худоби, заміри кількості зерна, об’ємів і площ, будівництва споруд викликали появу математичних знань.

2.1.1.1. Конкретні соціологічні дослідження дозволяють:

2.1.1.1.1. отримати відображення реального стану соціальних явищ і процесів у суспільстві, зняти «знімок стану»;

2.1.1.1.2. виявити наявні суперечності і тенденції розвитку соціальних відносин;

2.1.1.1.3. дати прогноз соціальних ситуацій;

2.1.1.1.4. визначити оптимальні шляхи впливу на тенденції суспільного розвитку та вирішення суперечностей;

2.1.1.1.5. здійснювати дієвий контроль за станом справ у різних сферах суспільного життя, здійснювати зворотний зв’язок.

2.1.1.2. В якості наукового методу в соціології виступає діалектичний метод, тобто розгляд суспільства як живого організму в його постійному розвитку, в усіх його зв’язках і взаємовідносинах.

2.1.1.2.1. Для проведення соціологічного дослідження потрібна теоретична основа, визначення проблеми, мети і завдань; обов’язковим є організаційне та матеріально-технічне забезпечення, його націленість на практику.

2.1.1.2.2. Одним з головних мотивів звернення до соціологічного дослідження є потреба отримання інформації, що відбиває ті сторони життя і діяльності суспільства, які приховані від «зовнішнього очі», але важливі у практиці управління, пізнання.

2.1.1.2.3. Це може бути, наприклад, вивчення запитів тих чи інших груп, виявлення інтересів, планів на майбутнє, об’єктивних уявлень про той чи інший соціальне явище або процес і т. д.

2.1.2. Соціологічне дослідження – система послідовних методологічних, методичних та організаційних процедур,спрямованих на вирішення єдиної мети: одержати дані про явище або процес, що вивчається для вирішення конкретних теоретичних і соціальних проблем.

2.1.2.1. Особливість соціологічного дослідження:

2.1.2.1.1. у тому, що вивчення соціальних процесів здійснюється через аналіз людської діяльності (або її результатів);

2.1.2.1.2. з гносеологічної точки зору (тобто з точки зору пізнавального процесу) – особливий тип суб’єктно-об’єктивних відносин (людини до людини).

2.1.2.2. Виділяються три основні види дослідження в залежності від масштабності і складності поставлених завдань:

2.1.2.2.1. Пілотажне дослідження

2.1.2.2.2. Описове дослідження

2.1.2.2.3. Аналітичне дослідження

2.1.2.3. Види соціологічного дослідження:

2.1.2.3.1. 1. За масштабом:

2.1.2.3.2. 2. За головною метою:

2.1.2.3.3. 3. За частотою проведення:

2.1.2.3.4. 4. За системою вибору одиниць об’єкта:

2.1.2.4. Мета соціологічного дослідження:

2.1.2.4.1. на підставі певної кількості обстежених одиниць об’єкта (кількість і характеристику їх визначають за допомогою спеціальних правил, математичних прийомів) скласти висновки щодо досліджуваного явища як цілого.

2.2. 2. Програма соціологічного дослідження, її структура та функції.

2.2.1. Проведення соціологічного дослідження складається з послідовних етапів:

2.2.1.1. підготовка дослідження;

2.2.1.2. збір первинної соціологічної інформації;

2.2.1.3. підготовка до обробки матеріалів дослідження і обробка на ЕОМ;

2.2.1.4. аналіз інформації, підготовка звіту за підсумками соціологічного дослідження, висновки і рекомендації.

2.2.2. Програма соціологічного дослідження – науковий документ, який містить методологічні та процедурні основи дослідження соціального об’єкта.

2.2.2.1. Структура програми соціологічного дослідження:

2.2.2.1.1. 1. Методологічний розділ (Що?, Для чого робити?):

2.2.2.2. 2. Процедурний (методичний) розділ (Як?):

2.2.2.2.1. 1. Стратегічний (принциповий) план.

2.2.2.2.2. 2. Обґрунтування вибірки.

2.2.2.2.3. 3. Методи і процедури збору та аналізу первинних даних.

2.2.2.2.4. 4. Вид підсумкового документа (аналітичний звіт, стаття, монографія...).

2.2.2.3. Вимоги до програми:

2.2.2.3.1. необхідність;

2.2.2.3.2. ясність і чіткість її структурних компонентів;

2.2.2.3.3. логічна послідовність;

2.2.2.3.4. гнучкість.

2.2.2.4. Об’єкт соціологічного дослідження:

2.2.2.4.1. певна соціальна реальність, яка потребує цілеспрямованого вивчення (соціальні спільноти, суб’єкти, процеси у їх конкретних, відносно завершених станах та взаємодії):

2.2.2.5. Предмет соціологічного дослідження:

2.2.2.5.1. найбільш значущі з теоретичної або практичної точки зору особливості, сторони об’єкта, які необхідно дослідити:

2.2.2.6. Тема соціального дослідження:

2.2.2.6.1. Один і той самий соціальний об’єкт може мати багато особливостей, якостей, боків, які відображають певну його характеристику. Тому вибір предмета дослідження передбачає чітку постановку проблеми, формулювання мети і завдань дослідження, системний аналіз його об’єкта.

2.3. 3. Гіпотеза в соціологічному дослідженні. Вибірка.

2.3.1. Гіпотеза в соціологічному дослідженні – обґрунтоване припущення про структуру, про механізми функціонування і розвитку досліджуваного об’єкта.

2.3.1.1. Види гіпотез:

2.3.1.1.1. 1. За змістом:

2.3.1.1.2. 2. За рівнем аналізу:

2.3.1.1.3. 3. 3 огляду на завдання дослідження:

2.3.1.1.4. 4. За послідовністю виникнення:

2.3.1.2. Розрізняють такі основні процедури побудови гіпотез:

2.3.1.2.1. висунення гіпотез

2.3.1.2.2. формування гіпотез та їх перевірка

2.3.1.3. Гіпотези розробляються у два етапи:

2.3.1.3.1. у процесі розробки програми

2.3.1.3.2. після «пілотажу»

2.3.1.4. Вимоги, котрим повинна відповідати гіпотеза:

2.3.1.4.1. гіпотеза не може містити понять, які не мають емпіричних індикаторів (тобто попередньо непроінтерпретованих), інакше вона не може бути перевіреною;

2.3.1.4.2. гіпотеза не повинна суперечити отриманим раніше знанням і встановленим фактам;

2.3.1.4.3. гіпотеза має бути простою та не містити умов і припущень, які утруднюють її розуміння;

2.3.1.4.4. гіпотеза повинна бути такою, що перевіряється за сучасного рівня знань та методичних можливостей;

2.3.1.4.5. гіпотези в дослідженні мають бути об'єднані в систему доведень висунутого пояснення.

2.3.2. Генеральна сукупність – обмежений територіально та у часі об’єкт дослідження.

2.3.2.1. Якщо об’єкт дослідження (носій інформації) кількісно невеликий (не перевищує 300–500 одиниць), можна провести суцільне обстеження.

2.3.2.2. Вибірковий метод

2.3.2.2.1. – науково обґрунтований підхід, за результатами якого роблять висновки про об’єкт дослідження як ціле, спираючись на дані аналізу його певної частини. Використання методу вибірки передбачає опанування таких понять, як

2.3.2.3. Вибіркова сукупність

2.3.2.3.1. – певна кількість відібраних за суворими правилами елементівгенеральної сукупності. Виділимо основні методи вибірки:

2.3.3. Вибірка

2.3.3.1. – метод дослідження, коли із загальної (генеральної) сукупності однорідних одиниць відбирається певна її частина (вибіркова сукупність); ця частина підпадає під обстеження.

2.3.3.1.1. Отже, термін вибірка застосовується у двох основних значеннях:

2.3.3.1.2. Для побудови вибірки конкретного соціологічного дослідження потрібно:

2.3.3.1.3. Репрезентативність – здатність вибіркової сукупності відтворювати основні характеристики генеральної сукупності.

2.4. 4. Методи збирання соціологічної інформації.

2.4.1. Одна з основних класифікацій методів збирання соціологічної інформації – поділ на кількісні та якісні методи. В основу класифікації покладено мету методу.

2.4.1.1. Кількісні методи

2.4.1.1.1. зазвичай застосовують, щоб отримати точну кількісну інформацію – вони базуються на репрезентативних вибірках і використовують статистичні методи аналізу даних. Це можуть бути звичайні методи опитування, контент-аналіз.

2.4.1.2. Якісні методи

2.4.1.2.1. це методи, що не мають на меті досягти репрезентативності отриманих даних, вони використовуються не для того, щоб отримати розподіл населення (або інших об’єктів аналізу) за тими чи іншими ознаками, а найчастіше для того, щоб отримати загальне уявлення про те чи інше явище.

2.4.2. Інша класифікація має за основу джерело інформації. З цього погляду існують три основні методи:

2.4.2.1. Метод аналізу документів

2.4.2.1.1. Документи можна класифікувати за засобами закріплення інформації на такі види:

2.4.2.1.2. Вирізняють два види аналізу документів:

2.4.2.2. Метод соціологічного опитування

2.4.2.2.1. Класифікацію методів опитування можна проводити на різних підставах.

2.4.2.2.2. Вирізняють також

2.4.2.3. Метод спостереження

2.4.2.3.1. Спостереження – це цілеспрямоване сприйняття явищ об’єктивної дійсності, у процесі якого одержують знання щодо зовнішніх сторін, властивостей та відносин об’єктів, що вивчаються.

2.5. 5. Ґендерна статистика.

2.5.1. Ґендерна статистика вказує на соціально-демографічні особливості таких специфічних груп, як жінки та чоловіки. Вона рівною мірою пов’язана і з тими, й з іншими, демонструючи реальне положення жінок і чоловіків у суспільстві.

2.5.2. Процедура прийняття рішень.

2.5.2.1. Жінки та чоловіки не приймають рівної участі уприйнятті рішень.

2.5.2.2. В урядових структурах присутність жінок на вищому посадовому рівні є досить рідким явищем. Навіть у тих міністерствах та відомствах, де жінки традиційно представлені широко (освіта, культура, соціальний захист) – процент їх участі досить низький.

2.5.3. Економічне життя.

2.5.3.1. Жінки та чоловіки мають різні кола обов’язків, приймають участь у різних видах економічної діяльності, займають різні посади та мають різну оплату праці.

2.5.3.2. Навіть у тих регіонах, де жінкам вдалося зберегти своє становище на ринку праці, вони не можуть працювати на рівні з чоловіками.

2.5.3.3. Жінок частіше беруть на роботу у якості конторських службовців та в сферу послуг, рідше запрошують на роботу у такі галузі економіки як транспорт або промисловість.

2.5.4. Освіта.

2.5.4.1. В Україні досягнуто значного прогресу в галузі освіти, частка жінок, які навчаються в різних освітніх закладах є досить значною.

2.5.4.2. Відсоток жінок, які отримали вищу освіту перевищує відповідний рівень освіти серед чоловіків.

2.5.4.3. Однак, освіта в Україні не відкриває перед жінками двері для отримання роботи, заробітку, просування по службових сходах та підвищенню соціального становища.

2.5.5. Стан здоров’я.

2.5.5.1. Виходячи із біологічних факторів та соціально-економічних умов стурбованість жінок станом охорони здоров’я принципово відрізняється від стурбованості чоловіків.

2.5.5.1.1. Жінки і чоловіки ведуть різний спосіб життя та мають різні потреби в галузі охорони здоров’я.

2.5.5.1.2. Різні фактори впливають на рівень захворюваності жінок та чоловіків, засоби профілактики хвороб, лікування хвороб та наявності доступу до служб охорони здоров’я.

2.5.6. Насильство.

2.5.6.1. Статистика свідчить, що чоловіки частіше стають жертвами злочинів, вбивств та вуличного насильства.

2.5.6.2. Однак, жінки частіше стають жертвами злочинів, що скоєні на сексуальному ґрунті, ще однією формою насильства проти жінок стає вимушена проституція.

3. 3. Політична соціологія.

3.1. 1. Науковий статус, об’єкт і предмет соціології політики.

3.1.1. В найзагальнішому сенсі політична соціологія – це наукова дисципліна, яка досліджує відносини між соціальними та політичними процесами та явищами.

3.1.1.1. Філософія вивчає політику як феномен світового розвитку і компонент людської цивілізації.

3.1.1.2. Юриспруденція досліджує «стикову» взаємодію правових і державних норм та інститутів.

3.1.1.3. Історію цікавлять факти щодо розвитку політичних інститутів та ідей.

3.1.1.4. Психологія звертається до психологічних механізмів та стереотипів політичної поведінки людей.

3.1.1.5. Політологія досліджує структуру політичних органів та інститутів, їх взаємовідносини (наприклад, законодавчої та виконавчої гілок влади), розстановку політичних сил в суспільстві тощо.

3.1.2. Соціологія політики

3.1.2.1. – галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, закономірності впливу соціальних спільнот, інститутів на політичний порядок, соціальні засади політичних та державних інститутів, стан, тенденції, напрями функціонування політичної свідомості, політичної поведінки в соціальному середовищі.

3.1.3. Предмет соціології політики охоплює

3.1.3.1. соціальні аспекти функціонування політичної сфери – інституціалізацію, соціалізацію, інструменталізацію політичних форм (держави, влади, демократії, консенсусу) в контексті соціального середовища, а також політичну свідомість і політичну поведінку людей, відображених у діяльності державних і суспільних інститутів, організацій та в механізмах їх впливу на процес функціонування влади.

3.1.4. Специфіка соціології політики

3.1.4.1. на відміну від філософії, юриспруденції, політології та інших наук, що вивчають сферу політики, виявляється в дослідженні її із соціологічних засад (із залученням власного потенціалу та інструментарію – концепцій, теорій, методів).

3.1.5. Її проблематика –

3.1.5.1. це передусім відносини між політикою та суспільством; соціальними і політичними інститутами; соціальною і політичною поведінкою різних соціальних груп

3.2. 2. Історія становлення та сучасні дослідницькі перспективи соціології політики.

3.2.1. Історію становлення соціології політики поділяють на три періоди: передісторія соціології політики (до середини XIX ст.), класичний етап розвитку соціології політики (друга половина XIX ст. – 20-ті роки XX ст.), сучасний етап.

3.2.1.1. Поява соціології політики як самостійної галузі знання пов’язана з діяльністю німецького соціолога М. Вебера, який одним з перших здійснив соціальний аналіз влади, владних відносин, дав класифікацію типів держави в суспільстві. На відміну від К. Маркса, він визнавав пріоритетною не економіку, а владу, вважаючи її основним чинником, що створює групу.

3.2.1.2. З того часу проблеми політики загалом і соціології політики досліджували на різних рівнях теоретичного знання і під різними кутами зору багато вчених: проблему еліт – італійські соціологи і політекономи В. Парето, Г. Моска,

3.2.1.3. політичних партій – німецький соціолог і політолог Р. Міхельс, груп тиску і лобізму – А. Бентлі, Д. Трумен, пропаганди і масових комунікацій – американський політолог Г. Лассвелл. Предметом

3.2.1.4. У становлення політичних наук значний внесок зробили американські вчені А. Гоулман, С. Ліпсет, Т. Парсонс. Так, С. Ліпсет зосередив увагу на аналізі соціальних умов розвитку демократії. Багато досліджень (Р. Мертон, Р. Блан та ін.) стосуються проблем бюрократії. Чимало праць (П. Лазерсфельд, Р. Россі) присвячено виборчим кампаніям, проблемам виборів.

3.2.1.5. Значний інтерес становлять праці Р. Міллса, В. Ростоу, Д. Лернера та ін.

3.2.2. Сучасні українські соціологи (Є. Головаха, С. Макєєв, В. Танчер, О. Якуба та ін.) зосередили свій погляд на владних відносинах, особливостях уб’єктів влади, проблемах співучасті людей у політичному і правовому житті.

3.2.2.1. Усі ці дослідження завжди виходять на проблеми влади, владних відносин, їх розвитку, функціонування в суспільстві, завдяки чому було сформовано проблемне поле соціології політики, основними елементами якого є:

3.2.2.1.1. 1. Аналіз політичного процесу та його матеріальної основи.

3.2.2.1.2. 2. Соціологічний аналіз механізму влади, її типологія, функціонування; участь індивідів у здійсненні владних функцій.

3.2.2.1.3. 3. Політична стратифікація (у контексті відносин держави і суспільства).

3.2.2.2. До універсального набору таких політичних параметрів належать:

3.2.2.2.1. 1. Ранги державної ієрархії.

3.2.2.2.2. 2. Партійна належність.

3.2.2.2.3. 3. Ранг партійної ієрархії.

3.2.2.2.4. 4. Політична поведінка.

3.2.2.2.5. 5. Соціологія політичної свідомості й політичної культури.

3.3. 3. Владні відносини та соціальна стратифікація: варіативність взаємодії.

3.3.1. Відомий британський політолог Кеннет Боулдінг виділяє «три обличчя» влади, через які цей феномен якнайповнішою мірою проявляє свою специфіку:

3.3.1.1. влада як виробництво рішень

3.3.1.1.1. – це «обличчя» влади відбиває свідомі дії, які в деяких напрямах впливають на зміст рішень, що приймаються;

3.3.1.2. влада як визначення порядку денного

3.3.1.2.1. відбиває здатність встановлювати і контролювати політичних діячів,ставити приватні пропозиції, рішення на перше місце на порядку денному законодавців;

3.3.1.3. влада як ментальний контроль

3.3.1.3.1. – здатність впливати на спосіб думок, потреби, бажання крізь ідеологічну обробку чи психічний контроль.

3.3.2. М. Вебер виокремив декілька джерел політичної влади і соціальної стратифікації, що пояснюються через:

3.3.2.1. 1) поняття клас

3.3.2.1.1. відображає економічні відмінності між людьми; на відміну від К. Маркса, М. Вебер уточнює, що розподіл суспільства на класи пов’язаний не лише з відносинами власності на засоби виробництва.

3.3.2.2. 2) поняття статусу

3.3.2.2.1. що залежить від поваги і престижу індивіда у соціальному оточенні; так, статус визначає об’єктивні можливості індивіда досягти певних успіхів у житті

3.3.2.3. 3) поняття владних та політичних інститутів

3.3.2.3.1. що виражається у широкому розумінні терміна «партія», яка виходить із визначення джерел влади, якими є ті інститути, що визначають прив’язаність людей (політичні партії, рухи, профспілки, релігійні організації тощо).

3.3.3. М. Вебер розрізняє три види соціального розшарування, кожен з яких представляє собою різну форму і механізм впливу соціальних спільнот, верств та груп на політичну владу і їх взаємовідносини між один одним:

3.3.3.1. економіко-технологічне розшарування та індустріальні, професійні й комерційні організації, що відображають його;

3.3.3.2. відмінності статусів та їх вплив на міжособові відносини; це відіграє особливо значущу роль в процесах політичної соціалізації і політичної участі;

3.3.3.3. інституціональні відмінності та їх вплив на засоби взаємодії індивідів,соціальних спільнот і груп із різноманітними політичними, в тому числі партійними, структурами.

3.3.4. Італійський дослідник Г. Моска акцентує увагу на необхідності аналізу ускладнення устрою і організації управлінських класів, що, на його думку, суттєвопоглиблює розуміння політики.

3.3.4.1. Він впевнений, що влада управлінського класу заснована на тому, в якій мірі його якості відповідають конкурентним потребам суспільства, які відображають характерні зміни в політичному мисленні, економічному розвитку, релігійних уподобаннях.

3.3.5. Соціальна стратифікація розглядається Г. Моска і В. Парето як відмінність між політичними панівними групами і масами, яка для суспільства з розвиненими політичними системами є нормальною.

3.3.5.1. Вони пояснювали соціальну нерівність і соціальну мобільність як нерозривно зв’язані аспекти одного й того ж явища – циркуляції індивідів між класом, управлінською елітою і нижчим класом – пасивними підлеглими.

3.3.5.2. Підкреслюється, що стабільність управлінської еліти неможлива без соціальної мобільності.

3.3.6. Соціальні умови, на думку В. Парето, є детермінантами того, що тільки частина з тих, хто від народження наділений елітарними якостями, справді домагаються керівних позицій.

3.4. 4. Політична стратифікація: крізь призму відносин держави і суспільства.

3.4.1. існує і універсальний набір таких політичних параметрів для аналізу означеної проблематики, як:

3.4.1.1. ранги державної ієрархії

3.4.1.1.1. – визначаються ступенем впливу на прийняття політичних рішень, кількістю людей, на яких поширюється обов’язковість прийнятих рішень.

3.4.1.1.2. Наприклад, статус рядового виборця передбачає опосередкований вплив на політичні процеси, на відміну від статусу глави обласної адміністрації чи держави.

3.4.1.1.3. Місце у стратифікаційному полі осіб, які перебувають на державній службі, визначається посадою, яку вони обіймають;

3.4.1.2. партійна приналежність

3.4.1.2.1. – параметр, що залежить від ідеологічної атмосфери в суспільстві.

3.4.1.2.2. У сучасних реаліях багатопартійності політичний статус індивіда чи певної соціальної групи залежить від здатності партії реально впливати на політичне життя у країні.

3.4.1.3. ранг партійної ієрархії

3.4.1.3.1. – параметр, який визначає рівень престижу індивіда у межах політичної партії, членом якої він є.

3.4.1.3.2. За цим параметром виділяють партійну еліту, функціонерів середньої ланки, рядових членів.

3.4.1.3.3. Вивчення проводиться за допомогою таких емпіричних показників, як ранжування рівнів довіри до різних політичних партій та інституцій чи до певних політичних орієнтацій.

3.4.1.4. політична поведінка

3.4.1.4.1. – складний для вивчення параметр, що розглядається крізь вивчення існуючих її типів і окреслюється декількома напрямами аналізу.

3.4.2. При цьому аналіз спирається на виокремлення певних соціально-політичних груп:

3.4.2.1. народ, широкі маси населення;

3.4.2.2. нації, етнічні групи;

3.4.2.3. керівництво та члени різних політичних партій та громадянських рухів:

3.4.2.4. релігійні спільноти;

3.4.2.5. політичні еліти;

3.4.2.6. політичні лідери;

3.4.2.7. політична опозиція;

3.4.2.8. протестні групи;

3.4.2.9. терористичні угрупування та ін.

3.5. 5. Політична поведінка та політична участь.

3.5.1. Політична активність – форма включення суб’єкта в політику, сукупність його дій для досягнення колективних цілей.

3.5.2. Політична участь – це активність суб’єктів у рамках запропонованих ним програм реалізації їх колективних інтересів. Існує два види участі:

3.5.2.1. участь з низькою залученістю.

3.5.2.1.1. Вона проявляється у виконанні розпоряджень владних органів;

3.5.2.2. участь з високою залученістю,

3.5.2.2.1. яка передбачає активність у складі громадських рухів, політичних партій, груп інтересів та ін.; це може бути відвідування мітингів, участь у політичних демонстраціях, виборчих кампаніях, колективних зверненнях тощо.

3.5.3. Політичне включення визначається відношенням особистості до даної системи, яке вміщує в себе уявлення про своє місце в системі, про те, що людина повинна дати їй і що вона прагне отримати від неї.

3.5.4. Політична поведінка

3.5.4.1. – це будь-яка форма участі в здійсненні влади (або протидії її здійснення), що охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, включеність у різні елементи системи або усвідомлену відстороненість від них, публічну маніфестацію поглядів з метою впливу на громадську думку, політичні інститути або керівні політичні групи.

3.5.4.2. Є два основних типи політичної поведінки

3.5.4.2.1. «відкритий» (політична дія)

3.5.4.2.2. «закритий» (політична іммобільність, або бездіяльність).

3.5.5. Політична дія

3.5.5.1. Як і всяка соціальна дія, елементом якої вона є, передбачає певний ступінь активності. Її структура включає суб’єкт дії, обставини її здійснення, об’єкт дії і цільові установки суб’єкта.

3.5.5.2. Залежно від мотиваційних характеристик виділяються такі політичні дії:

3.5.5.2.1. очікування, ціннісні орієнтації, прийняття соціальних ролей, усвідомлення власних інтересів, оцінки ситуації тощо;

3.5.5.2.2. ціннісно-орієнтовані

3.5.5.2.3. традиційно-мотивовані

3.5.5.2.4. ціле-орієнтовані, раціональні (за М. Вебером)

3.5.5.2.5. афективно-мотивовані

3.5.5.3. Зі структурної точки зору політичні дії можуть бути

3.5.5.3.1. прямими, тобто спрямованими безпосередньо на об’єкт,

3.5.5.3.2. опосередкованими, заснованими на принципі делегування повноважень через механізм виборів, або в якій-небудь іншій формі.

3.5.5.4. Дослідження політичної активності індивідів або соціальних груп вимагає використовувати таку зразкову шкалу інтенсивності політичних дій:

3.5.5.4.1. 1) реакція (позитивна чи негативна) на імпульси, які виходять від політичної системи, від її інститутів або представників, не пов’язана необхідністю власної високої активності;

3.5.5.4.2. 2) участь у періодичних діях, пов’язаних з делегуванням повноважень (електоральна поведінка);

3.5.5.4.3. 3) діяльність у політичних та прилеглих до них організаціях;

3.5.5.4.4. 4) виконання політичних функцій у рамках інститутів, що входять у політичну систему або діють проти неї;

3.5.5.4.5. 5) пряма дія;

3.5.5.4.6. 6) активна (в тому числі керівна) діяльність у позаінстітуціональних політичних рухах, спрямованих проти існуючої політичної системи, які домагаються її докорінної перебудови тощо.

3.5.5.5. Політична іммобільність також не є однорідною і представлена такими структурними елементами:

3.5.5.5.1. 1) виключення з політичних відносин, зумовлене низьким рівнем суспільних відносин;

3.5.5.5.2. 2) політичне виключення як результат низької ефективності політичної системи, розчарування і байдужість до політичних інститутів;

3.5.5.5.3. 3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи;

3.5.5.5.4. 4) політичний бойкот як вираження активної ворожості до інститутів політичної системи.

3.5.6. У практиках емпіричних досліджень дуже широко застосовується класифікація політичних культур, запропонована Габріелем Алмондом і Сіднеєм Вербою. Залежно від специфіки орієнтації і ступеня участі в політичному житті вони виділили три основні типи:

3.5.6.1. 1. «Патріархальна політична культура».

3.5.6.1.1. На прикладі африканських племен або місцевих автономних громад автори показують, що в них не існує спеціалізованих політичних ролей, політична орієнтація на племінних вождів не відділена від релігійних, соціально-економічних та інших орієнтацій.

3.5.6.1.2. Уявлень щодо політичної системи (якої немає) і, відповідно, установок в ставленні до неї просто не існує.

3.5.6.2. 2. «Підданська політична культура».

3.5.6.2.1. Спеціалізовані політичні інститути вже існують, і на них орієнтуються члени суспільства, проявляючи при цьому різні почуття: гордість, неприязнь, сприймаючи їх як законні або як незаконні.

3.5.6.2.2. Цей тип культури характеризується низькою політичною активністю суб’єктів.

3.5.6.3. 3. «Активістська політична культура», або «політична культура участі».

3.5.6.3.1. Члени суспільства не тільки формують свої вимоги політичного характеру, але і є активними учасниками політичної системи в цілому.

3.5.6.3.2. Американські автори відзначають, що в реальному політичному житті ці типи в чистому вигляді не існують. Взаємодіючи між собою, вони утворюють змішані форми з домінуванням того чи іншого компонента.

3.5.7. Політичний протест

3.5.7.1. – це прояв негативного ставлення до політичної системи в цілому, її окремих елементів, норм, цінностей, прийнятих рішень у відкрито демонстрованій формі. До протестних форм поведінки належать:

3.5.7.1.1. мітинги

3.5.7.1.2. демонстрації

3.5.7.1.3. ходи

3.5.7.1.4. страйки

3.5.7.1.5. пікетування

3.5.7.1.6. масові та групові насильницькі акції

3.5.8. Депривація

3.5.8.1. – це стан незадоволення, викликається розбіжністю між реальним і очікуваним станом, до якого прагне суб’єкт.

3.5.9. Абсентеїзм

3.5.9.1. це ухилення від участі в політичному житті (у голосуванні, в акціях протесту, діяльності партій), втрата інтересу до політики, тобто політична апатія.

3.5.9.1.1. У науці виділяються кілька причин, що зумовлюють абсентеїзм певної частини населення:

3.6. 6. Електоральні дослідження в соціології політики

3.6.1. Електоральна соціологія – галузь соціологічної науки, яка займається вивченням політичної взаємодії суб’єктів суспільства шляхом аналізу механізмів їх політичної участі в житті соціуму, умов та особливостей об’єднання в політичні групи, політичної презентації інтересів у владній боротьбі тощо.

3.6.1.1. Завдання

3.6.1.1.1. дослідження мотивації поведінки виборців під час голосування, різноманітних чинників, які впливають на їх електоральні симпатії та антипатії.

3.6.1.2. Предмет

3.6.1.2.1. електоральної соціології – електоральна поведінка виборців, які делегують свої законодавчі права обмеженій кількості своїх представників.

3.6.1.3. Об’єкт

3.6.1.3.1. процес обрання представників законодавчої влади у демократичних суспільствах

3.6.1.4. Соціологічна концепція.

3.6.1.4.1. Наголошує на безпосередній залежності виборчої поведінки електорату не від переваги політичних чи ідеологічних програм, платформ, а від належності виборців до певних великих соціальних груп

3.6.1.4.2. Представники цього підходу зафіксували щонайменше чотири основні типи соціальних розмежувань, які впливають на реалізацію електорального потенціалу виборців: розмежування між містом і селом, центром та периферією, між представникам різних конфесійних груп, між представниками різних соціальних класів, верств населення.

3.6.1.5. Соціально-психологічна концепція.

3.6.1.5.1. Зосереджує увагу на опосередкованому впливі на політичні уподобання «маргінальних» для політичних процесів чинників – сім’ї, духовних цінностей, найближчого оточення тощо. її прихильники стверджують, що симпатії до певних партій та ідеологій є не стільки свідомими виявами електоральної активності, скільки наслідками ранньої соціалізації індивіда

3.6.1.5.2. Більшість сучасних соціологів надає перевагу саме соціально-психологічній концепції.

3.6.1.6. Теорія «раціонального вибору».

3.6.1.6.1. Згідно з нею кожен виборець голосує за партію, яка, на його думку, може бути найкориснішою для нього (йдеться передусім про меркантильні інтереси).

3.6.1.6.2. У своїх оцінках люди орієнтуються на ідеологічні презентації конкретної партії в політичному просторі, а також на повсякденний досвід існування за конкретної політичної адміністрації, надаючи перевагу здебільшого економічним показникам.

3.6.1.7. Теорія «політичного поля».

3.6.1.7.1. Будучи найчіткіше окресленою в працях французького соціолога П. Бурдьє, вона пояснює електоральні уподобання виборців, особливості реалізації політичної влади у контексті відносин «домінування – підкорення».

3.6.1.7.2. Центральними у ній є поняття соціального простору та політичного поля.

4. 5. Ґендерна соціологія.

4.1. 1. Фемінізм: сутність, етапи, напрями.

4.1.1. Фемінізм – науковий напрям і суспільний рух, метою якого є повна рівноправність чоловіків і жінок у всіх сферах життя.

4.1.1.1. У середині XIX ст. боротьба за надання жінкам виборчого права стала провідною ідеєю фемінізму. У тогочасному фемінізмі чітко окреслилося три напрями:

4.1.1.1.1. суфражизм (англ. suffrage – виборче право)

4.1.1.1.2. гуманістичний,

4.1.1.1.3. марксистський

4.1.2. Неофемінізм

4.1.2.1. констатує, що сучасна західна культура є патріархальною, маскулінною, організованою не тільки за чоловічим зразком, а й пронизаною забобонами стосовно жінок, що виявляється в усіх сферах: науці, сім’ї, владі, релігії, мистецтві, рекламі тощо.

4.1.2.1.1. У 60-ті роки XX ст. оформилося три напрями неофемінізму:

4.1.2.1.2. В Україні феміністські погляди стали поширюватися у XIX ст.

4.1.2.1.3. Сучасна ґендерна політика розвивається за такими напрямами:

4.2. 2. Проблема ґендерних відмінностей у світовій соціології.

4.2.1. Соціобіологічна парадигма.

4.2.1.1. На думку її представників (Е. Вілсон, Д. Бараш), біолого-анатомічні відмінності зумовлюють протилежні соціальні статуси й ролі чоловіків та жінок, що виявляється у відповідних формах поведінки.

4.2.1.2. Наприклад, жінка завжди впевнена, що народжена нею дитина – частина її самої, вона схильна до її вишування, до створення домашнього затишку. Заради благополуччя своїх дітей жінки прагнуть сексуальних контактів з чоловіками, які належать до більш високих, ніж вони, соціальних верств.

4.2.2. Структурний функціоналізм.

4.2.2.1. Ґрунтується на тому, що окреслення ґендерних статусів на основі статевовікової спеціалізації відбувалося одночасно з формуванням людської цивілізації. Так, здавна жінки опікувалися дітьми, а чоловіки здобували харч.

4.2.2.2. Наприклад, Т. Парсонс головні функції статусів і ролей вбачає в соціалізації молодого покоління та стабілізації життя дорослих.

4.2.2.2.1. Роль жінки, на його думку, є експресивною, пов’язаною зі створенням теплоти, затишку, емоційної підтримки.

4.2.2.2.2. Чоловік виконує інструментальну роль, яка забезпечує матеріальний добробут.

4.2.2.2.3. Розподіл статевих ролей, які водночас підтримують одна одну, забезпечує ефективне функціонування сім’ї як соціальної системи.

4.2.3. Марксистська та неомарксистська концепції.

4.2.3.1. Представники її вважають, що стосунки між чоловіками та жінками мають історичний характер, тобто не завжди були однаковими.

4.2.3.2. На думку Ф. Енгельса, становище змінилося з виникненням приватної власності, якою володіли та розпоряджалися чоловіки.

4.2.3.3. Згідно з неомарксистськими теоріями нерівність між чоловіками та жінками полягає у природі капіталізму, яка заперечує свободу статевого вибору. Даючи жінкам меншу заробітну платню, ніж чоловікам, суспільство підтримує панування чоловіків.

4.2.3.4. Соціологи стверджують, що підкорення жінок забезпечує гнучкість ринку за капіталізму. Відрізняючи первинний і вторинний його сектори,

4.2.3.4.1. до першого відносять високооплачувані та стабільні посади,

4.2.3.4.2. до другого – низькооплачувані посади, де здебільшого працюють жінки.

4.2.3.5. Такий підхід до використання жіночої праці зумовлений тим, що жінки:

4.2.3.5.1. менш надійні працівники, ніж чоловіки, оскільки можуть звільнитися за сімейними обставинами, не виходити на роботу у зв’язку з хворобами дітей;

4.2.3.5.2. менше дорожать роботою, ніж чоловіки, можуть залишити її, ставши домогосподарками або у зв’язку з вагітністю;

4.2.3.5.3. у них слабше розвинуті організаторські здібності.

4.2.4. Теорія конфлікту.

4.2.4.1. Сутність цієї концепції

4.2.4.1.1. полягає в тому, що ґендерні ролі є продуктом цивілізації та формуються у процесі взаємодії людей, а статеві статуси та ролі є наслідком постійного внутрішнього діалогу людини з узагальненим представником іншої статі.

4.2.4.1.2. Наприклад, якщо дівчина очима узагальненої особи бачить себе дружиною та матір’ю, вельми ймовірно, що її типова поведінка буде мотивована цими символами.

4.3. 3. Основні положення ґендерної соціології.

4.3.1. Ґендерна соціалізація є процесом засвоєння ґендерних (соціостатевих) ролей і відтворення типів поведінки, очікуваних суспільством від чоловіків та жінок.

4.3.2. Ґендерні стереотипи — механізми, що забезпечують закріплення і трансляцію ґендерних ролей від покоління до покоління.

4.3.2.1. Вивчення їх почалося у середині 50-х років XX ст., коли американські соціологи Мак Кі та Шерріфс визначили типово чоловічий та типово жіночий образи.

4.3.3. Залежно від місця здійснення визначають такі рівні насильства:

4.3.3.1. Фізичне, сексуальне, психологічне насильство в сім’ї:

4.3.3.1.1. нанесення побоїв, сексуальний примус щодо дівчат, зґвалтування жінки чоловіком, експлуатація (примус до непосильної праці), постійні образи та знущання.

4.3.3.2. Фізичне, сексуальне, психологічне насильство в суспільстві:

4.3.3.2.1. зґвалтування, сексуальні домагання й залякування на роботі, в навчальних закладах та інших місцях, торгівля жінками, примушення до заняття проституцією.

4.3.4. За іншою класифікацією виділяють такі форми насильства:

4.3.4.1. сексуальне; домашнє, або родинне; емоційне насильство

4.3.4.1.1. (образи, лайка, докори, зневажливе ставлення, невиправдані ревнощі, погрози, ігнорування, маніпуляція, звинувачення, формування почуття провини);

4.3.4.2. насильство на роботі; фізичне насильство

4.3.4.2.1. (побиття жінок, ляпаси, викручування рук, штовхання тощо);

4.3.4.3. економічне насильство

4.3.4.3.1. (заборона на працю поза оселею, відмова в грошах або надання недостатньої кількості грошей, відбирання грошей або приховування доходів);

4.3.4.4. вербальне насильство

4.3.4.4.1. (окрики, брутальність, брудна лайка, нецензурні вирази);

4.3.4.5. використання дітей проти матері

4.3.4.5.1. (залякування тим, що вона більше не побачить своїх дітей, заяви, що вона погана мати і буде відчувати себе винною щодо «кинутих» дітей, використання дітей для передачі погроз);

4.3.4.6. лінгвістичний сексизм

4.3.4.6.1. (дискримінація з використанням мовних зворотів);

4.3.4.7. обмеження свободи поведінки

4.3.4.7.1. (ізоляція від навколишнього середовища, перешкоджання у спілкуванні з друзями та родичами, заборона запрошувати додому своїх знайомих).

4.3.5. Попри те, що і чоловіки час від часу стають об’єктами насильства, увагу громадськості більше привертають факти насильства стосовно жінок, що зумовлено такими чинниками:

4.3.5.1. чоловіки, порівняно з жінками, більш схильні до тяжких актів насильства

4.3.5.1.1. (побиття, використання вогнепальної та холодної зброї);

4.3.5.2. насильство з боку чоловіка потенційно небезпечніше для об’єкта насильства, що зумовлено його фізичною силою;

4.3.5.3. акти насильства, здійснені чоловіком, мають тенденцію до повторення;

4.3.5.4. нерідко акти насильства здійснюються щодо вагітних жінок.

4.4. 4. Сутність, основні категорії ґендерної соціології.

4.4.1. Вважається, що вперше термін «гендер» був запроваджений у науковий обіг американським психоаналітиком Робертом Столлером у праці «Стать і ґендер: про розвиток мужності та жіночності» (1968).

4.4.1.1. під ґендерним підходом розуміють:

4.4.1.1.1. а) окрему ґендерну теорію, яка вивчає родину та соціальні стосунки статей;

4.4.1.1.2. б) універсальну концепцію патріархату як системи панування в суспільстві;

4.4.1.1.3. в) загальнометодологічний підхід, що розглядає стосунки статей як відношення влади.

4.4.1.2. Ґендерна соціологія

4.4.1.2.1. – галузь соціології, що вивчає закономірності диференціації чоловічих і жіночих ролей, статеві відмінності на всіх рівнях та їх вплив на людське існування, співіснування, на особливості соціальної організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот.

4.4.1.2.2. Поняття «ґендер» (gender)

5. 6. Соціологія освіти та науки.

5.1. 1. Соціологія освіти.

5.1.1. 1.1. Статус, предмет і об’єкт соціології освіти.

5.1.1.1. Соціологія освіти

5.1.1.1.1. – галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси у сфері освіти.

5.1.2. 1.2. Освіта як соціальний інститут. Функції освіти в суспільстві.

5.1.2.1. Освіта як соціальний інститут

5.1.2.1.1. відповідає за своєчасну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Осягненню суті та специфіки освіти як соціального інституту сприяє з’ясування її специфічних рис, до яких належать:

5.1.2.2. Система освіти

5.1.2.2.1. – соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).

5.1.2.2.2. Сутність системи освіти як соціального інституту

5.1.3. 1.3. Сфера освіти та її соціологічне вивчення.

5.1.3.1. До сфери освіти належать різні за формою компоненти навчальної діяльності. Вона є полем взаємодії навчання з іншими формами і видами життєдіяльності суб’єктів, що забезпечують функціонування освіти.

5.1.3.1.1. Якщо на попередніх етапах розвитку соціології освіти переважав абстрактний підхід до вивчення сфери освіти, то в 90-ті роки XX ст. став домінувати прагматичний.

5.1.3.1.2. На рубежі XXI ст. чітко окреслилися головні тенденції оновлення освіти:

5.1.3.1.3. Провідна ідея реформи освіти

5.1.3.1.4. Особливу увагу соціологія освіти приділяла вивченню взаємодії системи освіти з виробництвом. Це питання досліджувалося за такими напрямами:

5.1.3.1.5. Нині вітчизняна соціологія освіти вирішує такі завдання:

5.2. 2. Соціологія науки.

5.2.1. 2.1. Поняття, ознаки науки.

5.2.1.1. Наука – складний багатогранний феномен, який можна розглядати з різних точок зору.

5.2.1.1.1. З культурологічної

5.2.1.1.2. З логіко-гносеологічної точки зору

5.2.1.1.3. З діяльнісної точки зору

5.2.1.1.4. З практичної

5.2.1.1.5. З інституціональної точки зору

5.2.1.1.6. З інформаційної точки зору

5.2.1.2. Системою основних ознак науки є:

5.2.1.2.1. по-перше, безпосередня мета науки – опис, пояснення, передбачення процесів і явищ дійсності, які складають предмет її вивчення, тобто теоретичне відображення дійсності;

5.2.1.2.2. по-друге, прагнення отримати нове, істинне знання;

5.2.1.2.3. по-третє, наукове знання має системний характер;

5.2.1.2.4. по-четверте, об’єкти науки неможливо звести до реальних об’єктів, вони мають ідеальний характер;

5.2.1.2.5. по-п’яте, наука має власну мову і засоби пізнання, тому наукова діяльність передбачає спеціальну підготовку суб’єкта, що пізнає.

5.2.2. 2.2. Принципи функціонування науки.

5.2.2.1. За Р. Мертоном, в основі функціонування науки як соціального інституту лежать чотири принципи, що складають моральний імператив науки.

5.2.2.1.1. Принцип універсалізму всеосяжності характеризує об’єктивну природу наукового знання

5.2.2.1.2. Принцип комуналізму (або все загальності)

5.2.2.1.3. Принцип безкорисливості вимагає служіння істині.

5.2.2.1.4. Принцип організованого скептицизму

5.2.2.1.5. До перерахованих принципів іноді додають ще два:

5.2.3. 2.3. Теоретичні положення соціології науки.

5.2.3.1. Соціологія науки – галузь соціології, яка досліджує закономірності виникнення, функціонування й розвитку науки, взаємодії її як соціальною явища із суспільством та різними соціальними інститутами.

5.2.3.1.1. Соціологія науки має свої витоки. До них, насамперед, належить філософія, яка до останнього часу відігравала роль науки про науку.

5.2.3.1.2. Основні завдання соціології науки полягають у вивченні законів розвитку і функціонування науки як цілісної системи

5.2.3.1.3. Одна з особливостей вивчення соціологічних проблем розвитку науки

5.2.3.1.4. В аналізі «механізму» соціального впливу техніки передусім виділяються три моменти:

5.2.3.1.5. Помітне місце в соціології науки займає проблема визначення соціальних функцій науки. Основними серед них є:

5.2.3.1.6. Основними напрямами соціологічного дослідження науки є:

5.2.4. 2.4. Науково-технічний потенціал.

5.2.4.1. Науково-технічний потенціал – це сукупність засобів і можливостей для постановки і розв’язання наукових та науково-практичних проблем (у тому числі й нових) національного, регіонального і міжнародного значення.

5.2.4.1.1. У зміст цього поняття входять такі показники:

5.2.4.1.2. Соціологія науки виявила, що в наш час наукова революція здійснюється в трьох основних напрямах:

5.2.4.1.3. Вивчення проблем управління наукою, критеріїв розвитку науково-технічного потенціалу, процесів диференціації та інтеграції в науці, типологізації наукових знань

6. 4. Соціологія міста та урбаністики.

6.1. 1. Соціологія міста: історія розвитку, предмет, основні категорії.

6.1.1. Соціологія міста – це галузь соціологічної науки, яка вивчає закономірності виникнення, функціонування і розвитку міста як однієї з форм соціально-територіальної організації суспільства.

6.1.1.1. В Україні соціологія міста почала розвиватись в 1950-их pp., коли швидке зростання кількості міст гостро поставило проблему про шляхи їх подальшого розвитку.

6.1.1.1.1. Перший напрям

6.1.1.1.2. Другий напрям

6.1.1.1.3. Третій напрям

6.1.1.2. Таким чином, до кола проблем, які досліджує соціологія міста можна віднести такі:

6.1.1.2.1. визначення ролі міста у суспільному житті;

6.1.1.2.2. основні причини появи місті фактори, що впливають на їх розвиток;

6.1.1.2.3. соціальна структура населення міст;

6.1.1.2.4. соціальна стратифікація міста та соціальна мобільність у ньому;

6.1.1.2.5. особливості міського способу життя і міської культури;

6.1.1.2.6. соціальна природа урбанізації;

6.1.1.2.7. соціальна і культурна роль міст;

6.1.1.2.8. соціальні фактори і наслідки міграції населення;

6.1.1.2.9. типологія міст та ін.

6.1.1.3. Місто

6.1.1.3.1. – це територіально сконцентрована форма розселення людей, зайнятих переважено несільськогосподарською діяльністю, що характеризується значною густотою населення, специфічними соціальними функціями та особливою культурою поведінки.

6.2. 2. Розвиток міст. Риси сучасного урбанізму.

6.2.1. Міста стародавніх часів та в період Середньовіччя мали чимало спільних рис, які відрізняли їх від сучасних міст.

6.2.1.1. По-перше, вони були досить малі. Більшість міст нараховувала до 10 тис. мешканців. Мешканці були знайомі один з одним.

6.2.1.2. По-друге, міста були обнесені мурами, які захищали мешканців від нападів ворогів, а також визначали межу міста, відділяли його від сільської місцевості.

6.2.1.3. По-третє, права городян суттєво відрізнялися від прав селян.

6.2.1.3.1. Наприклад, у Середньовіччі деякі міста виборювали для себе так зване Магдебурзьке право (від міста Магдебург, де воно вперше було запроваджене у XIII ст.). Згідно цього права, міста звільнялися від управління та суду великих феодалів і створювали органи міського самоуправління.

6.2.1.4. По-четверте, мешканці більшості міст займалися, як правило, не тільки ремеслом і торгівлею, але й землеробством.

6.2.1.4.1. З кінця XVII – початку XVIII ст. у Нідерландах, Англії, а згодом – і в інших країнах Європи, Північної Америки та решти світу почалася промислова революція – процес прискореного розвитку промисловості, внаслідок якого зростає кількість зайнятих у цьому секторі господарства.

6.2.2. Урбанізація (від лат. – місто; фр. – міський)

6.2.2.1. – це процес зростання і підвищення ролі міст у розвитку суспільства, збільшення частини міського населення і поширення міського способу життя на всі прошарки населення.

6.2.2.2. Попри те, що у кожному регіоні і кожному суспільстві урбанізація породжує свої специфічні проблеми і має свої специфічні ознаки, виділяють спільні аспекти урбанізації:

6.2.2.2.1. демографічний – зростає чисельність міських мешканців (в основному, за рахунок міграції до міст).

6.2.2.2.2. економічний – зменшується кількість населення, зайнятого у сільському господарстві за рахунок тих, хто зайнятий у промисловості та у невиробничій сфері;

6.2.2.2.3. суспільний – поширення міського стилю життя. Стирається різка відмінність між стилем життя у місті і в селі, цьому особливо сприяє поширення сітки телекомунікацій.

6.2.3. Агломерація

6.2.3.1. – це скупчення населених пунктів, що складається з десятків, а іноді й сотень міст і приміських поселень, які тісно пов’язані одне з одним.

6.2.4. Мегалополіси

6.2.4.1. – це урбанізовані зони над агломераційного рівня.

6.3. 3. Теорії розвитку міст і міського способу життя.

6.3.1. Перші соціологічні теорії розвитку міст були розроблені групою вчених-соціологів із Чиказького університету, представників так званої Чиказької соціологічної школи (Роберт Парк, Ентоні Берджес, Льюїс Вірт та ін.).

6.3.1.1. Модель концентричних зон

6.3.1.1.1. Роберт Парк та Ентоні Берджес, вивчаючи соціальні процеси у Чикаго, складали соціальну карту міста: на карти наносилися зони підліткової злочинності, расової напруженості, розподіл кінотеатрів, танцмайданчиків, магазинів та ін.

6.3.1.1.2. Подібні підходи до аналізу життєвого простору міста застосовувалися і дослідниками на пострадянських теренах. Олександр Трущенко, наприклад, у 1995 р. опублікував книгу із красномовною назвою «Престиж центра: городская социальная сегрегация в Москве».

6.3.1.2. Модель секторів

6.3.1.2.1. Гомер Гойт запропонував інший підхід до аналізу розвитку міст. Він вважав, що міста розвиваються секторами у вигляді клинів, що розширюються від центру до околиць. Ці сектори розміщені вздовж водних артерій чи транспортних ліній.

6.3.1.3. Модель багатьох центрів

6.3.1.3.1. Ченеі Гарріс і Едвард Ульманн висловили ідею про те, що з розвитком комунікацій міста набувають нового виду: у них розвиваються окремі центри, пов’язані а певними видами діяльності. Є відпочинкові дільниці, фінансові, торгові, житлові та ін.

6.3.2. Модерністський і постмодерністський підходи до розуміння ролі і вигляду сучасних міст

6.3.2.1. Модернізм як напрямок розвитку міст, домінував до 80-х рр. XX ст.

6.3.2.1.1. Модерністи відзначалися великою вірою в прогрес і прагнули якнайраціональніше використати ресурси, щоб якнайповніше забезпечити потреби людей.

6.3.2.1.2. Вирішального значення вони надавали простоті та функціональності планування міста, усіх його споруд.

6.3.2.1.3. Датою символічної смерті модерністського підходу в урбаністиці вважають 1972 р.,

6.3.2.2. Новий напрямок урбаністики – постмодернізм

6.3.2.2.1. – виріс саме із критики модернізму. Постмодернізм в урбанізмі виходив із трьох засадничих тез:

6.3.3. Теорії міського способу життя

6.3.3.1. Фердинанд Тьонніс, поділивши суспільства на «гемайншафт» («органічна» спільнота, традиційне суспільство) і «гезельшафт» («механічне» суспільство, яке постало волюнтаристським, раціональним шляхом), зазначав, що поняття «гемайншафт», відповідає сільському способу життя, а «гезельшафт» - міському.

6.3.3.2. На думку німецького соціолога Георга Зіммеля, напружений і швидкий ритм міського життя змушує мешканців міст до певних «оборонних» реакцій. Такими є знеособлений і замкнений спосіб життя: людина шукає опори тільки у собі.

6.3.3.3. Американський соціолог Льюїс Вірт звертає увагу на характерні особливості міського способу життя: втрачаються традиційні підстави суспільного життя, слабнуть родинні та сусідські зв’язки (у селі люди разом працюють, ходять до церкви, знають один одного змалку та ін.).

6.3.3.4. Ману ель Кастелс запропонував розглядати місто не тільки як місце проживання, але й як місце колективного споживання. Помешкання, школи, транспортні послуги, розваги – є способами, за допомогою яких люди використовують вигоди сучасної індустрії.

6.3.4. Напівміська культура

6.3.4.1. – це особлива формація культури, яка відповідає проміжному типові свідомості – між сільською і міською. Дослідником цього феномену на пострадянському просторі є Григорій Каганов.

6.4. 4. Урбаністика: історія розвитку в Україні.

6.4.1. Слово «урбаністика» набуло популярності в Україні на початку ХХІ століття. Його використовують на позначення специфічного підходу до вивчення, планування і творення міст, який приділяє особливу увагу взаємодії міських жительок зі збудованим середовищем.

6.4.1.1. Містобудування

6.4.1.1.1. – це діяльність зі створення і організації збудованого простору міста, використання землі та інших ресурсів.

6.4.1.2. Міський дизайн (urban design)

6.4.1.2.1. – це проектування зовнішнього вигляду і функцій міського середовища. Міські дизайнер_ки працюють не з внутрішнім плануванням окремих будівель, а публічним простором: фасадами споруд, парками, площами, вулицями, скверами і дворами.

6.4.1.2.2. Офіційно міський дизайн в Україні називається благоустроєм.

6.4.1.3. Новий урбанізм (New Urbanism)

6.4.1.3.1. – це один з підходів до організації простору міста, який виник у Сполучених Штатах 1980-х років у формі низового активізму проти субурбанізації.

6.4.1.3.2. Прикметник «урбаністичний» використовують також для позначення явищ, пов’язаних з «міським» способом життя (urban lifestyle).

6.4.1.3.3. Однією з ознак міського способу життя є феномен фланерства – прогулювання містом без конкретної мети, споглядання міста і життя в ньому.

6.4.1.4. Міський активізм (urban activism)

6.4.1.4.1. – це спосіб громадянської участі жителів у міському житті та управлінні.

6.4.1.4.2. Міський активізм пов’язаний з боротьбою за «право на місто».

6.4.1.4.3. Антизабудовні протести є однію з найпоширеніших форм міського низового активізму.

6.4.1.5. Міські студії (urban studies)

6.4.1.5.1. – це сфера міждисциплінарних досліджень, об’єктом яких є місто. Урбаністика не є окремою наукою, оскільки не має власного наукового апарату, а використовує методи різних наук: географії, історії, економіки, культурології, соціології, антропології, політології та інших.

6.4.1.5.2. В українській академії міські студії лише зароджуються. З 2015 року при Києво- Могилянській академії діє Центр урбаністичних студій.