1. Олійник Борис Ілліч
1.1. "Довго гризли..."
1.1.1. Довго гризли... Таки прогризли. Влізли в корінь, мов хробаки. І регочуть на нашій тризні, Спорожнивши носи ослизлі В решетилівські рушники. Дуб всихає і просить: "Пити!" Ми ж на стогін - у дві руки Обрізаємо з нього віти, Щоб сокирою підгострити - В лютім розбраті - на кілки. Ділим хату та межі краєм: Праві... Ліві... І - напролом! І не зчулись, як в ріднім краю Опинились у сінях скраю, А вони вже - за отчим столом Хліб їдять наш, від поту білий, Часом кинуть шмат за поріг. Батьку Левку - і сміх і гріх: Та чи мало нас прийшлі били, Що ми й досі б'ємо своїх?! Ще й дивуємось: хто ж це - леле! - У вожді напоумив левам Баранів - на ганьбу і гнів?! ...Ех, не так було б гірко, Левку, Коли б лев уже вів баранів!
1.2. "Ти гукай не гукай..."
1.2.1. Ти гукай не гукай, а літа не почують. Все біжать та спішать - хоч співай чи ридай... От би взнать: а вони ж хоч човнами кочують Чи наосліп женуть, як глуха череда? А навіщо? Хай діти оцінюють чесно. Ми жили. І дарма ще не всі ми орли, - Як покличуть на звіт, ми спокійно воскреснем. Хай Історія судить. Жили, як змогли... Та воно-то гуртом під Історію можна: Там - проскочиш, а там - проведуть ордени. Інша справа - сини. Чи наважиться кожен З нас воскреснуть, коли зажадають сини?
1.3. "Чи то світ ошалів..."
1.3.1. Чи то світ ошалів, - най би шлях його трафив, - Чи то люд перевівсь на овечий табун?! Бо колись хоч везли у неволю із Кафи, А тепер уже з Києва - прямо в Стамбул. То колись торгашів з їхнім страмом і крамом Вигнав з храму Ісус, щоб і дух не кишів! А сьогодні владики віншують у храмах Під розгублені дзвони нових торгашів. Чи то пастирі наші знічев'я забули Про Всевишнього Бога караючий перст? ...Так недовго, отці, опинитись в Стамбулі, По дорозі згубивши кадило і хрест.
2. Костенко Ліна Василівна
2.1. "Світлий сонет"
2.1.1. Як пощастило дівчині в сімнадцять, в сімнадцять гарних, неповторних літ! Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. Вона ридає, але все як слід. Вона росте ще, завтра буде вищенька. Але печаль приходить завчасу. Це ще не сльози — це квітуча вишенька, що на світанку струшує росу. Вона в житті зіткнулась з неприємістю: хлопчина їй не відповів взаємністю. І то чому: бо любить іншу дівчину, а вірність має душу неподільчиву. Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. Як пощастило дівчинці в сімнадцять!
2.2. "Лист"
2.2.1. На одному з малих полустанків я чекаю поїзда зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима. Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний постійний шум… Я поклала папір на коліно, я стревожені вірші пишу. Наче прозу пишу – без розбивки на рядків розмаїті пласти, щоб здавалось на перший погляд, що пишу я звичайні листи. Власне, це недалеко від правди. Інша форма — той самий зміст. Адресовані людям вірші — найщирший у світі ліст.
2.3. "Музики"
2.3.1. Ішли музики із весілля. Цимбали, бубон і скрипаль. Місток вузенький над потічком! З якої тут ступить ноги? Тут як не ступиш, то не втрапиш. Іще цимбали й скрипку втратиш. Двигтить місточок у дві дошки. — Не бійтесь, куме, іще трошки! Гукніть сусідам і родині, що ми уже посередині! Та вдарте в бубон з тої прикрості. Де страшно так, то тра навприсядки.
3. Тютюнник Григір Михайлович
3.1. "Три зозулі з поклоном."
3.1.1. Три зозулі з поклоном. Три бентеги з тавром. І полин за полоном — Ніби пам'яті тромб. Тільки далі зникомі Прогортають печаль. Світ спіткнувсь на підкові, А минуле — не жаль. Обвивайся навколо Мого серця тугіш. Наступити на горло Власній пісні — ще гірш. Чи ступити за обрій... Гіркота — долі чвир. Хто сьогодні хоробрий Захопити цей вир І страшні ваші учти І залоги пусті? ...Власні тіні домучте, А мене — відпустіть.
4. Василь Андрійович Симоненко
4.1. "Задивляюсь у твої зіниці"
4.1.1. Задивляюсь у твої зіниці Голубі й тривожні, ніби рань. Крешуть з них червоні блискавиці Революцій, бунтів і повстань. Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік… Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті. Рідко, нене, згадують про тебе, Дні занадто куці та малі, Ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі.Бачиш, з ними щогодини б’юся, Чуєш — битви споконвічний грюк! Як же я без друзів обійдуся, Без лобів їх, без очей і рук? Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Ради тебе перли в душу сію, Ради тебе мислю і творю… Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю. Хай палають хмари бурякові, Хай сичать обращи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено.
4.2. "Поет і природа"
4.2.1. Пройшла гроза — і знову літня проза: Парує степ, і оживає ліс. І горобці, неначе з-за куліс, Упали табуном на просо. І знов спадають трафаретні роси Із сінокосів буйних кіс, І знову в небі невідомий біс Підвісив сонце на прозорих тросах. І, захолонувши у дивній грації, Зітхають свіжістю дівочою акації, Вітрами обціловані до ніг… А я дивився, серце розривалося: Ну що в тім нового, сучасного ховалося? — Так зрозуміти і не міг.
4.3. "Вона прийшла"
4.3.1. Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів. Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була. І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?
5. Вінграновський Микола Степанович
5.1. "Далекими світами..."
5.1.1. Далекими світами Вночі і по ночах Горбатими морями Летів додому птах. Його мала голівка Боялась над крилом - Та зацвітала гілка Блакитно-білим сном. І птах сказав до себе, До вітру на крилі: - Нам лиш літати небом, А жити на землі.
5.2. "Котик, котик..."
5.2.1. Котик, котик, золотий животик, а хвостик залізний - не ходи нам пізно! Не буди ще з ночі нам медвяні очі, медом, соне, ти очі нам масти. Будемо ми спати, а мати співати. І ти, наш коточку, задрімай в кутоку.
5.3. "Я думаю, як і чиню..."
5.3.1. Я думаю, як і чиню, Але скажи, хіба це горе, Якщо це горе неогорне В своїй сльозі я розчиню? Мій труд - не горе, не приречність. Він шлях і щастя і біди. Впадуть на груди поїзди, І сядуть літаки на плечі, І стане щастям все те горе! Віддаленіє рій причин, Відстелеться, як поле орне, Засіяне хто знає чим - Любов'ю вічною навічно. Чи, може, груддям камінняч? Не плач. Не плач. Відчовгуй, відчаю! Т-с-с, не збуди наш сон... не плач.
6. Стус Василь Семенович
6.1. "Сьогодні свято"
6.1.1. Сьогодні свято. Спереду трамвая вчепили шмат полотна з написом: “Хай живе рідна КПРС!”. На зупинці, обступивши вагон, один з-перед другого люди пхаються у двері, а старий чоловік, геть обвішаний медалями, лишився в кінці натовпу і лається на чому світ стоїть. Він набрався ще зранку I ледве тримається на ногах.
6.2. "Вміння бути циніком"
6.2.1. Вміння бути циніком дається і без зусиль Бути людиною — дертися по вертикальній стіні Сізіфова робота звичайне глупство Кому то вдавалося — дертися по вертикальній стіні
6.3. "То як тобі пенати?"
6.3.1. То як тобі пенати? Тягнись, як шарий віл. Десь шамотить Хрещатик і кішлиться Поділ. Подзенькують трамваї, автобуси снують, оденки десь справляють, Пиячать і жують. І п’ють моє здоров’я і многая літа. Край мого узголов’я Мати пресвята маною сновигає, ні оком не змигне, сліпа рука блукає — відшукує мене. Шепочуть спраглі губи: синочку, сину мій, за віщо тебе губить Господь усеблагий?