Іван Дзюба

1. Народився в селянській сім'ї с. Миколаївка Ольгинського району Сталінської області. 1932 — родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. До 17 років розмовляв російською[1]. Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті[3], згодом аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Друкуватися почав з 1959. В 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» «за ідеологічні помилки», а в 1965 — з роботи у видавництві «Молодь». 31 липня 1963 взяв участь (разом із Т. Цимбал, М. Коцюбинською, І. Драчем, С. Тельнюком, М. Вінграновським, Ю. Назаренком, І. Жиленко) в несанкціонованому творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки[4].

2. Народження

2.1. 26 липня 1931

3. Смерть

3.1. Ще живий

4. Життя

4.1. український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України (2001), академік НАН України, другий Міністр культури України (1992–1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України

5. 1973 — Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора у багатотиражці Київського авіазаводу[3]. Восени 1989 року був одним зі співзасновників Народного Руху України[7] З 1991 — головний редактор журналу «Сучасність», згодом — голова редакцiйної ради[1]. В листопаді 1992 року став другим міністром культури незалежної України (до 1994)[7]. Їздив на роботу в громадському транспорті, соромлячись користуватися службовим авто[1]. 1999–2005 — очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Один із учасників ініціативної групи «Першого грудня»[8]. З 2001 року — почесний доктор НаУКМА[9]. Член Українського ПЕН.

6. У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом із Василем Стусом і В'ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції. 1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (перше видання — Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5—7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться». У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України.