Жанрові особливості віршованої драматургії Лесі Українки

Get Started. It's Free
or sign up with your email address
Жанрові особливості віршованої драматургії Лесі Українки by Mind Map: Жанрові особливості віршованої драматургії Лесі Українки

1. Драматургічна творчість Лесі Українки стала цінним матеріалом у напрямі розвитку як генології, так і самої генерики. Важко не погодитися з думкою, що будь-який визначний письменник - зачинатель нового у розвитку жанру, "попередник своїх послідовників".

2. Творів цього жанру навіть чисельно значно більше у творчості Лесі Українки порівняно з іншими письменниками.

3. У її доробку є:

3.1. 9 власне драматичних поем:

3.1.1. Одержима (1901)

3.1.2. В катакомбах (1905)

3.1.3. Кассандра (1907)

3.1.4. Вавілонський полон (1903)

3.1.5. На руїнах (1904)

3.1.6. У пущі (1910)

3.1.7. На полі крові (1910)

3.1.8. Бояриня (1910)

3.1.9. Адвокат Мартіан (1911)

4. У тому ж таки жанровому ключі витримані:

4.1. Фантастична драма Осіння казка (1905) та драма-феєрія Лісова пісня (1911).

4.2. Віршовані Руфін і Прісцілла (1910-1911) та Камінний господар (1912) названі Лесею Українкою драмами.

4.3. Також є драматичний етюд Йоганна, жінка Хусова (1909) та діалоги Три хвилини (1905), В дому роботи, в країні неволі (1906), Айша й Мохаммед (1907).

5. Маючи високий рівень освіти, широкий читацький формуляр і значну перекладацьку практику, розвинені естетичні смаки Леся Українка власною творчістю розширяла горизонти української літератури. Використовуючи різнобічні знання світової історії та культури, письменниця модифікувала жанрові можливості драматичної поеми на засадах неоромантизму. Оновлення відбувалося як на змістовому, так і на формальному рівнях. Леся Українка переконливо трансформує вже усталений жанр драматичної поеми. Філософські монологи героїв не заретушовують подій, конфлікт проявляється в чітких колізіях, надзвичайно відточеним є діалогізм. Партії дійових осіб часто виливаються в завершені сентенції, формально вираженими гномами, афоризмами. Обмін репліками часто наближається до “aqon’y”, або ж формує стихомітії та строфомітії.

6. Леся Українка відважно поєднує антикварні засоби античної поетики в новітніх художніх формах й досягає ефекту перелому в суспільній свідомості (щоправда, надто випереджаючи час, будучи малозрозумілою сучасникам, але така вже доля геніїв). Леся Українка неодноразово зізнавалася у домінуванні ліричного – «пристрасного елементу» – у власному художньому світосприйнятті. Але й очевидним є прагнення до вироблення драматичного хисту. Це щось на зразок опанування новою технікою, а Леся Українка завжди прагнула вчитися.

7. Для автора дуже важливо знайти «свій» жанр. У тому випадку він оптимально широко розкраває близьку йому проблематику, яскраво виявляє власний талант. Зрозуміло, що письменники користуються вже існуючими жанровими формами. Інша справа, як вони використовують можливості обраного жанру, протистоять його інерції. Створюючи твір, письменники можуть залишатися в рамках одного жанру, а можуть поєднувати їх, вводити один жанр або його елементи в інший.

7.1. Наприклад, Леся Українка часто урізноманітнювала драматичні поеми піснями. Насамперед це порушувало «монотонність» традиційного для драматичних поем п’ятистопного білого ямба, змінювало метричний малюнок у межах одного твору. Річардова пісня (“У пущі”) написана тристопним амфібрахієм, ще одна – чотири- і двостопним ямбом з перехресним римуванням.

7.2. В іншому метричному ключі порівняно з основним текстом звучать пісні Оксани (“Бояриня”) – тристопний амфібрахій із суміжним римуванням, чотиристопний моноримний хорей. Класичний пісенний варіант чотиристопного хорея використано в пісні Дон Жуана “У моїй країні рідній…”. Піснею різностопного амфібрахія починається фантастична драма “Осіння казка”. Яскравим поліфонізмом з-поміж усіх драматичних творів Лесі Українки виділяється драма-феєрія “Лісова пісня”, яку М. Зеров назвав найдосконалішою п’єсою в стилістичному розумінні

8. Вже класичним стало твердження про «несценічність» драматургії Лесі Українки. Основну трудність становить інтелектуальність її творів. Міркуючи над проблемою сценічного втілення віршованої драматургії Лесі Українки, Ю. Шерех боронить власне драматичні властивості творів письменниці: «Є в творах Лесі Українки і дія, є наростанння, є кульмінація (…), є розвиток характерів, але повороти ці зовні дано дуже стисло, непідкреслено для глядача, бо увага авторки спрямована на істотне, внутрішнє»

9. Визначальною особливістю драматургічної творчості Лесі Українки є художнє втілення філософської проблематики в жанрі драматичної поеми, яка тяжіє до гострого діалогу та афористичного вислову. У драмах ідей конфліктні ситуації відтворюються у формі гострих словесних турнірів, зображення фізичної дії поступається словесній, закон концентрації поетичного слова надзвичайно посилюється. Драми Лесі Українки підкреслюють завдання вагомого поетичного слова “ніби стрілою вцілити в нашу свідомість” (М. Коцюбинська). Такого “поціляння” письменниця досягала насамперед використанням класичних засобів і прийомів драматичного зображання. У драматичних творах слово, фраза надзвичайно вагомі. Вважаючи на належність драми літературі та театру, драматург мусить продумати, що герой має сказати і як сказати. Сконденсованість і краса вислову відіграють у драматичному творі особливу роль.

10. Творчість Лесі Українки збагатила та розвинула жанрові обрії поетичної драматургії, яка вже поєднала в собі різні родові начала. Інтелектуальність поетичної драматургії Лесі Українки та складність сценічного втілення дає підстави вважати її твори лезедрамою, тобто літературною драмою.