1. Граматика Мета навчання граматичного матеріалу іноземної мови, що вивчається, це оволодіння граматичними навичками мовлення: репродуктивними, тобто граматичними навичками говоріння і письма, та рецептивними, тобто граматичними навичками аудіювання і читання. Формування граматичних навичок слід здійснювати поетапно з урахуванням функціонування граматичних структур у мовленні.
1.1. Доцільно виділяти три основні етапи формування граматичної навички у продуктивному мовленні: 1) ознайомлення і первісне закріплення; 2) тренування; 3) застосування.
1.1.1. Застосування граматичного матеріалу у мовленні слід здійснювати шляхом : а) активізації нової граматичної структури у складі діалогічних і монологічних висловлювань в ситуації спілкування; б) різних видів переказу змісту почутого чи прочитаного тексту; в) застосування різних типів граматичних структур у підготовленому мовленні; г) включення у бесіду освоєного граматичного матеріалу в нових ситуаціях, що передбачають поперемінне протиставлення граматичних структур; д) бесіди за змістом прочитаного чи почутого тексту, що передбачає вільне протиставлення граматичних структур; е) організація і проведення різних видів граматично спрямованих рольових ігор.
1.1.1.1. При ознайомленні учнів з новою ГС вчитель передусім повинен звернути їх увагу на функцію цієї ГС, а форма має засвоюватись в нерозривній єдності з функцією. Змістом етапу автоматизації є: умовно-комунікативні ; рецептивно-репродуктивні (на рівні фрази); продуктивні (на рівні понадфразової єдності) типи вправ – імітація зразка мовлення (ЗМ), підстановка у ЗМ, трансформація ЗМ, завершення ЗМ, відповіді на різні типи запитань, самостійне вживання засвоєної ГС.
2. Лексика Під лексичною компетенцією розуміють лексичні знання, навички та вміння, які передбачають здатність до розпізнавання, розуміння і відтворення лексичного матеріалу у різних видах мовленнєвої діяльності: аудіюванні, говорінні, читанні та письмі. Мета навчання лексичного матеріалу ІМ – формування лексичних навичок, які забезпечують функціонування лексики у процесі спілкування. Розрізняють: репродуктивні лексичні навички (вміння правильно вживати ЛО активного мінімуму в говорінні та письмі відповідно до мети і ситуації спілкування); рецептивні лексичні навички; навички обґрунтованої здогадки про значення ЛО; навички користування різними видами словників.
2.1. Одиницею навчання лексичного матеріалу як на початковому, так і на всіх інших ступенях шкільного курсу з ІМ, служить лексична одиниця (ЛО), до якої відносять: 1) окремі слова; 2) прості усталені словосполучення; 3) клішовані звороти, значну частину яких становлять розмовні вирази і формули мовленнєвого етикету.
2.1.1. Розрізняють активний та пасивний лексичний мінімум. Активний лексичний мінімум – це лексичний матеріал, яким учні користуються для вираження своїх думок в усній та письмовій формі. Пасивний лексичний мінімум – це лексичний матеріал, який учні повинні лише розуміти при сприйманні чужих думок в усній формі (аудіювання) та письмовій формі (читання).
2.1.1.1. Послідовність введення і закріплення нової ЛО в початковій школі: показ фонетичної сторони (багаторазове прослуховування ЛО), обов’язкове написання ЛО з транскрипцією напівпринтом на дошці; безперекладна (демонстрація предметів, малюнків тощо) або зрідка перекладна семантизація ЛО; обов’язковий запис учнями нової ЛО в робочі словники; максимальна кількість повторень ЛО учнями (вголос хором, групами, парами, індивідуально); можливий підбір синонімів і виконання тренувальних вправ на пошук нової ЛО у словосполученнях, фразах, реченнях, невеликих текстах; використання нової ЛО у підстановчих вправах і простих реченнях, складених самими учнями.
3. Фонетика Метою навчання фонетичного матеріалу є формування слухо-вимовних і ритміко-інтонаційних навичок. Під слуховимовними навичками мовлення розуміють “навички фонемно правильної вимови всіх звуків у потоці мовлення та розуміння всіх звуків при аудіюванні мовлення”. Формування фонетичних навичок передбачає перебудову звичної артикуляції на основі установлення подібності і відмінності у вимові звуків рідної й іноземної мови, формування фонематичного слуху, а також оволодіння технікою вимови іншомовних звуків у слові, словосполученні, реченні і в мовленнєвому потоці в процесі говоріння і читання. Основними вимогами до вимови учнів є фонематичність та швидкість. Фонематичність передбачає ступінь правильності фонетичного оформлення мовлення, достатню для того, щоб воно було зрозумілим для співрозмовника.
3.1. Оволодіння іншомовною інтонацією передбачає формування аудитивних навичок сприймання інтонаційного малюнка і його адекватне відтворення в процесі говоріння і читання. Слухо-вимовні навички – навички правильної вимови та розуміння звуків в усному мовленні. Ритміко-інтонаційні навички – навички інтонаційно і ритмічно правильного оформлення іншомовного мовлення (наголос, ритм, мелодика, паузування тощо). Апроксимована вимова – наближена до стандарту артикуляція окремих звуків, що істотно не впливає на процес розуміння. Апроксимація проявляється також в обмеженні кількості іншомовних фонем і інтонаційних моделей, необхідних для засвоєння.
3.1.1. Алгоритм формування і вдосконалення артикуляційних навичок учнів: Сприймання нового звука у фразах, словах, ізольовано. Виділення із ряду почутих слів тих, у яких міститься новий звук (шляхом підняття сигнальної карточки чи руки). Пояснення артикуляції уведеного звука (порівняння з рідною мовою, іншими звуками іноземної мови). Виконання вправ на артикуляційну гімнастику. Вимовляння вслід за вчителем звука, слів, фраз з новим звуком. Повторення вслід за диктором звука в опозиції (глухий – дзвінкий, довгий – короткий, палаталізований – непалаталізований тощо). Повторення вслід за диктором зразків, які поступово ускладнюються. Самостійне промовляння звука. Удосконалення артикуляційних й інтонаційних навичок у процесі розучування віршів, скоромовок, діалогів і використання фонетичних ігор.
4. Система вправ Вправа – це спеціально організоване в навчальних умовах багаторазове виконання окремих операцій, дій або діяльності з метою оволодіння ними або їх удосконалення.
4.1. Кожна вправа має три- або чотирифазову структуру. Перша фаза – завдання. Друга фаза – зразок виконання. Третя фаза – виконання завдання. Четверта фаза – контроль, взаємоконтроль або самоконтроль.
4.1.1. Вправи поділяються на види та типи у залежності від критеріїв класифікації. Виділяють шість критерів класифікації вправ – 2 головні та 4 допоміжні. До головних критеріїв класифікації вправ відносять: 1) спрямованість вправи на прийом або видачу інформації та 2) критерій комунікативності. Допоміжними критеріями є : 1) місце виконання вправ, 2) функція в навчальному процесі, 3) роль рідної мови, 4) спосіб виконання.
4.1.1.1. За критерієм спрямованості вправ на прийом / видачу інформації вправи поділяються на рецептивні, рецептивно-репродуктивні, репродуктивні, продуктивні. В рецептивних вправах учень сприймає вербальну інформацію через слуховий або зоровий канал, а потім тим чи іншим способом показує, що він впізнає, розрізняє звуки, графеми, граматичні структури, розуміє усне чи писемне висловлювання. В репродуктивних вправах учень відтворює повністю або зі змінами сприйнятий ним навчальний матеріал (слово, звук, речення, текст). Всі репродуктивні вправи фактично є рецептивно-репродуктивними, бо учень спочатку сприймає певну вербальну інформаіцію від диктора, учителя або з підручника, а вже потім репродукує її повністю або частково. У продуктивних вправах учень самостійно породжує висловлювання різних рівнів (від рівня речення до рівня тексту) в усній або письмовій формі. Якщо продукуванню висловлювання передує сприймання і розуміння тексту, то вправа –рецептивно-продуктивна.
4.1.1.1.1. Розглянемо типи вправ, які виділяються за критерієм “комунікативність”. Комунікативні вправи - спеціально організована форма спілкування, коли учень реалізує акт мовленнєвої діяльності мовою, що вивчається. В умовно-комунікативних вправах передбачаються мовленнєві дії учнів у ситуативних умовах на рівні фрази та понадфразової єдності. Основні визначальні якості даного типу вправ –наявність мовленнєвого завдання і ситуативності. Якщо одна з цих ознак відсутня –вправу не можна віднести до умовно-комунікативних. В некомунікативних вправах учні виконують дії з мовним матеріалом поза ситуацією мовлення, зосереджуючи увагу лише на формі.